НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Система Кела спрацювала. Невдовзі близнюкам не лише дали спокій, а й вважали дуже розумними. Власне, система Кела була чистим гаянням часу. Обом хлопцям навчання давалося легко.

Кел досяг майстерності у грі в скляні кульки і почав накопичувати всі їхні різновиди різної вартості. Він обміняв їх на найвищі за рангом, коли сезон цієї гри у шкільному дворі добіг кінця. Врешті-решт він зібрав щонайменше сорок п’ять найцінніших, різних за розміром і кольором, і використовував їх як валюту — від товстих, неповоротких кульок-малюків до вишуканих і небезпечних розколювачів з голчатими вістрями.

Усі, хто бачив близнюків, помічали їхню несхожість і дивувалися, як таке може бути. Кел ріс смаглявим, чорночубим. Він був шпаркий, самовпевнений і потаємний. Навіть якби він і схотів, йому не вдалося б приховати свою кмітливість. Дорослих і вражала його передчасна зрілість, як вони це називали, і трошки відлякувала. Ніхто особливо не любив Кела, проте всі його побоювалися, а відтак — поважали. Хоча друзів у нього не було, улесливі однокласники запобігали перед ним, і він холодно й невимушено став лідером у шкільному дворі.

Якщо він приховував свою хитромудрість, він так само приховував і свої душевні рани. Його вважали товстошкірим і невразливим — навіть жорстоким.

Арон отримував любов зусібіч. Він здавався сором’язливим і делікатним. Його біло-рожева шкіра, золотаве волосся, широко посаджені сині очі привертали увагу. Оця його врода призводила до непорозумінь у шкільному дворі, поки його нападники не з’ясували, що Арон — затятий, стійкий і цілковито безстрашний боєць, а надто коли плаче. Про це пішов поговір, і всі відомі мучителі нових учнів швидко відучилися лізти до нього. Арон не намагався приховати свій характер. А характер його був протилежний зовнішності. Якщо Арон приймав рішення, ніщо не могло його змінити. Він мав мало граней і ще менше різноманітності. Тіло його було так само нечутливе до болю, як розум — до тонкощів.

Кел знав свого брата і міг керувати ним, виводячи з рівноваги, але тільки до певної межі. Кел навчився відступати, розумів, коли треба тікати. Зміна напрямку спантеличувала Арона, але тільки це і здатне було його спантеличити. Він визначав собі шлях і торував його, він не бачив нічого поза своїм шляхом і тим не цікавився. Почуттів він мав небагато, але були вони потужні. І все це ховалося за його янгольським личком, проте він не переймався цим і не ніс ніякої відповідальності, як не несе відповідальності фавн за строкаті плями на своїй юній шкірі.

2

У перший свій шкільний день Арон не міг дочекатися перерви. Він прийшов на дівчачу половину поговорити з Аброю. Ціла юрма верескливих дівчат не зуміла його випроводити. Довелося кликати аж учительку, щоб примусити його повернутися на хлопчачу половину.

Опівдні він упустив Абру, бо її батько проїжджав повз школу в своїй колясці й забрав її додому на обід. Він чекав її за воротами після уроків.

Абра вийшла у супроводі дівчат. Обличчя в неї було спокійне, і вона й виду не подала, що чекала на нього. Вона була найгарніша з усіх дівчаток у школі, та Арон навряд чи звернув на це увагу.

Зграйка дівчат не відпускала її ні на крок. Арон ішов за ними трохи позаду, терплячий і незворушний, навіть коли дівчата кидали в нього через плече свої пискляві уїдливі кпини. Поступово частина з них розповзлася по своїх домівках, і тільки три подружки залишилися з Аброю, коли вона підійшла до своїх білих воріт і зайшла у двір. Троє подружок поглянули на Арона, захихотіли і пішли своєю дорогою.

Арон присів на краєчок тротуару. За хвилину засув піднявся, біла хвіртка прочинилася, і з’явилася Абра. Вона підійшла до нього і зупинилася.

— Чого тобі треба?

Арон підвів на неї свої широко поставлені очі.

— Ти ні з ким не заручена?

— Дурник,— відповіла Абра.

Арон став на рівні ноги.

— Гадаю, ми ще довго не зможемо одружитися,— сказав він.

— А хто це хоче одружуватися?

Арон не відповів. Можливо, він і не почув. Він пішов поруч з нею.

Абра ступала твердо і неквапно, дивлячись просто себе. Вираз обличчя в неї був мудрий і ніжний. Здавалося, вона глибоко замислилася. Арон, який ішов поруч, не зводив з неї очей. Здавалося, що його погляд прив’язаний до її личка тугою мотузкою.

Вони мовчки проминули Дитячу школу, і там уже закінчувався тротуар. Абра звернула праворуч і пішла стернею викошеного літнього лугу. Під ногами в них дробилися чорні саманні грудки.

На краю поля стояла маленька насосна станція, а поруч з нею росла велика верба, буйно-пишна від надлишку води. Довгі віти верби звисали до самої землі.

Абра розсунула гілки, як завісу, й увійшла в шатро з листя, утворене між стовбуром верби і галуззям. Крізь листя можна було бачити, що там назовні, але всередині було затишно, тепло і безпечно. Жовте пообіднє сонце пробивалося крізь трохи прив’яле листя.

Абра сіла на землю, власне, опустилася, і її рясні оборки здійняли навколо неї хвилю. Вона склала руки на колінах, немов у молитві.

Арон сів поруч.

— Гадаю, ми ще довго не зможемо одружитися,— повторив він.

— Не так уже й довго,— відповіла Абра.