НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Родима пляма,— сказав він.— Зростає з року в рік. У вашого брата така сама?

— У нього вона від порізу. Він мені про це написав у листі.

— Ви помітили, що моя схожа на кота?

— Справді схожа.

— Мене так і прозвали — Кіт. Усе життя так називають. Кажуть, мою матусю, напевне, налякав якийсь кіт, коли вона мене народжувала.

— А я повертаюся додому. Довго там не був. Не хочете випити зі мною?

— Дякую. А де ви зупинилися?

— У пансіоні місіс Мей.

— Знаю її. Про неї кажуть, що вона загодовує супом, щоб їли поменше м’яса.

— Мабуть, у кожній справі є свої хитрощі,— сказав Адам.

— Ви маєте рацію. У моїй їх ціла купа.

— Упевнений, що так і є.

— Але однієї хитрості, дуже важливої, я не маю. Шкода, що не знаю її.

— Якої ж це?

— Як у біса витурити тебе додому і зачинити бар.

Адам пильно дивився на нього, дивився і мовчав.

— Я пожартував,— занепокоївся бармен.

— Гадаю, додому я вирушу вранці,— промовив Адам.— Тобто до себе, у мій справжній дім.

— З Богом,— відповів бармен.

Адам пройшов нічним містом, пришвидшуючи крок, ніби йому в потилицю сопіла його самотність. Перекошені сходи пансіону застережливо рипіли, коли він піднімався. Вестибюль був тьмяно освітлений жовтою цяткою гасової лампи, прикрученої так сильно, що, здавалося, вона ось-ось згасне.

Хазяйка стояла у відчинених дверях своєї кімнати, і з носа їй падала тінь на підборіддя. Холодні очі стежили за Адамом, як очі портрету анфас, і вона принюхувалася до запаху віскі, який від нього чувся.

— Добраніч,— сказав Адам.

Вона не відповіла.

На першому прольоті сходів він глянув униз. Хазяйка захилила голову, і тепер її підборіддя кидало тінь на шию, а зіниці здавалися зовсім темними.

Кімната Адама відгонила пилюкою, яку неодноразово зволожували і висушували. Він витяг сірник і чиркнув по боку коробки. Запалив недогарок свічки у чорному лакованому підсвічнику і подивився на своє ліжко — провисле, як гамак, застелене брудною строкатою ковдрою, зі швів якої подекуди вилізала вата.

Знову зарипіли сходинки ґанку, й Адам не сумнівався, що хазяйка знову стоятиме на порозі, готова облити недоброзичливістю наступного постояльця.

Адам сів на стілець з прямою спинкою, зіперся ліктями на коліна й охопив голову руками. Пожилець у нижній кімнаті зайшовся терплячим, безугавним кашлем, який пронизав нічну тишу.

Адам знав, що не може поїхати додому. Він чув, як старі солдати робили те, що збирався зробити він. «Я просто не міг того перенести. Іти немає куди. Жодних знайомих немає. Вештався по всіх усюдах і дуже швидко запанікував, мов мала дитина, і не встиг отямитися, як уже благав сержанта узяти мене назад, ніби то для мене велика послуга».

Адам повернувся до Чикаго, знову записався у військо і попросив, щоб його направили у той самий полк. У потязі дорогою на захід він думав про товаришів з ескадрону як про дуже приємних і бажаних людей.

Коли він чекав на пересадку в Канзас-Сіті, то почув, як вигукують його прізвище: йому тицьнули до рук конверт, там був наказ прибути до Вашингтона в офіс міністра оборони. За п’ять років служби Адам скоріше звик, ніж навчився ніколи не дивуватися наказам. Воякові оті небожителі з Вашингтона здавалися ненормальними, і якщо вояк дбав про свій здоровий глузд, він намагався якнайменше думати про генералів.

У вказаний час Адам назвав своє ім’я ад’ютантові й сів чекати у приймальні. Там і знайшов його батько. Адам не одразу впізнав Кира, а звикав до нього ще довше. Кир став великим цабе. Він вдягався, як велике цабе: чорний, тонкого сукна з іскрою піджак, такі самі штани, крислатий чорний капелюх, пальто з оксамитовим коміром, ціпок з чорного дерева, який у його руках був схожий на шпагу. І поводився Кир, як велике цабе. Говорив неквапно, густим голосом, виважено і спокійно, жести його були широкі, а нові зуби надавали його усмішці якогось хитрого, лисячого виразу, несумірного з емоцією.

Коли Адам нарешті усвідомив, що це його батько, він і далі був спантеличений. Спершу він глянув униз — ніякої дерев’яної ноги. Нога була пряма, згиналася в коліні, взута у елегантні шеврові гетри, як у конгресменів. Кир трохи накульгував на ходу, але то зовсім не схоже було на незграбне кульгання дерев’янки.

Кир перехопив його погляд.

— Механічний протез,— пояснив він.— На шарнірі. Є пружина. Можу навіть не кульгати, якщо хочу. Покажу його тобі, коли зніму. Ходімо зі мною.

— У мене наказ, сер. Я мушу з’явитися до полковника Велса.

— Знаю. Це я звелів Велсу видати наказ. Ходімо.

— Якщо ви не проти, сер,— ніяково промовив Адам,— гадаю, мені слід прибути до полковника Велса.

Батько кардинально змінив тон.

— Я тебе випробовував,— велично оголосив він.— Хотів перевірити, чи залишилася ще в армії якась дисципліна. Молодець. Я знав, що тобі воно піде на користь. Ти чоловік і солдат, мій хлопчику.

— У мене наказ, сер,— повторив Адам. Людина перед ним була зовсім йому чужа. В Адама виникла легка огида. Щось тут було неправильно. Ні швидкість, з якою прочинялися двері прямо до полковника, ні улеслива повага офіцера, ні слова «Міністр зараз прийме вас, сер» не змінили відчуття Адама.