НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Це мій рідний син, рядовий вояк, пане міністре,— як і я колись,— рядовий Армії Сполучених Штатів.

— Я демобілізувався капралом, сер,— уточнив Адам. Він майже не чув обміну компліментами. Він думав: «Ось міністр оборони. Невже він не бачить, що мій батько фальшивий. Що він грає роль. Що з ним сталося? Дивно, що міністр того не помічає».

Вони пішли до невеличкого готелю, у якому мешкав Кир, і дорогою Кир із захопленням лектора показував синові визначні пам’ятки, споруди, історичні місця.

— Я мешкаю в готелі,— сказав він.— Подумував купити будинок, але я майже завжди у роз’їздах, так воно навряд чи окупиться. Я повсякчас їжджу по всій країні.

Адміністратор готелю також не бачив фальшу. Він вклонився Кирові, назвав його сенатором і повідомив, що надасть Адаму номер, навіть якщо когось доведеться викинути.

— Пришліть у мій номер пляшку віскі, будь ласка.

— Я ще можу, якщо бажаєте, прислати колотого льоду.

— Льоду! — вигукнув Кир.— Мій син — солдат.— Він постукав ціпком по нозі, і пролунав глухий звук.— Я також був солдатом — рядовим. Навіщо нам лід?

Адама вразило помешкання Кира. Там була не лише спальня, а й вітальня за нею, а унітаз містився в кабінці просто у спальні.

Кир сів у глибоке крісло і зітхнув. Підсмикнув штанину, й Адам побачив конструкцію з металу, шкіри і твердого дерева. Кир стягнув з культі шкіряний обідок, яким кріпився протез, і притулив цю імітацію плоті до крісла.

— Воно таки добряче муляє,— сказав він.

Без ноги батько знову став самим собою, таким, яким його і пам’ятав Адам. Він уже раніше відчув повернення презирства, але тепер поверталися і дитячі страхи, і повага, і ворожість, тож він знову ніби став малим хлопчиком, який хоче вгадати батьківський настрій, щоб уникнути лиха.

Кир усе приготував, випив віскі, розстібнув комірець. Глянув Адамові просто у вічі.

— Ну що?

— Перепрошую?

— Чого ти знову записався до війська?

— Я... Не знаю, сер. Просто схотілося.

— Ти не любиш армію, Адаме.

— Не люблю, сер.

— Чого ж ти повернувся?

— Не хотів їхати додому.

Кир зітхнув і потер кінчиками пальців бильця крісла.

— Ти збираєшся залишитися в армії? — спитав він.

— Не знаю, сер.

— Я може влаштувати тебе у Вест-Пойнт8. Маю досить впливу. Можу домовитися, що тебе звільнять, і ти вступиш до Вест-Пойту.

— Я туди не хочу.

— Ти йдеш проти мене? — запитав Кир спокійно.

Адам довго не відповідав, шукав подумки виходу, а там сказав:

— Так, сер.

— Налий мені віскі, сину,— попросив Кир і провадив: — Хотів би я знати, чи ти уявляєш, наскільки великий я тут маю вплив. Одне моє слово — й армія підтримає будь-якого кандидата. Навіть Президенту цікаво знати, щó я думаю про громадські справи. Я здатен знищувати сенаторів і обирати призначення, як яблука. Ти це знаєш?

Адам знав навіть більше. Він знав, що Кир вдавався до погроз як до захисту.

— Так, сер. Я чув.

— Я міг би перевести тебе до Вашингтона, навіть узяти тебе до себе на службу — навчити тебе як слід.

— Я волів би повернутися до свого полку, сер.

Адам бачив, як тінь втрати затьмарила батькове обличчя.

— Мабуть, я помилився. Ти навчився тупому опору солдата,— зітхнув Кир.— Я розпоряджуся, щоб тебе направили у твій полк. Ти згниєш у казармах.

— Дякую, сер.

Помовчавши, Адам спитав:

— А чому ви не заберете сюди Карла?

— Тому, що я... Ні, Карлові краще залишитися на місці — краще залишатися на місці.

Адам запам’ятав тон свого батька і його вигляд. Він мав багато часу на спогади, бо таки гнив у казармах. Він запам’ятав, що Кир був самотній, як палець,— і добре це знав.

3

Карл нетерпляче чекав на повернення Адама після п’ятирічної служби. Він відремонтував будинок і клуню, а коли час наблизився, винайняв жінку, яка дуже ретельно вимила й вичистила все в домі.

То була охайна, проста, немолода жінка. Вона подивилася на землисто-сірі, зітлілі фіранки, викинула їх і пошила нові. Вона вигребла жирний бруд з плити, яку ніхто не мив після смерті Карлової матері. А ще вона лугом зішкрябала зі стін лискучу коричневу мерзоту, яка накопичилася через смаження на відкритому вогні й через кіптяву гасової лампи. Жінка витравлювала підлогу лугом, замочувала ковдри у солі й соді, й повсякчас нарікала собі під ніс: «Чоловіки — брудні скотиняки. Свині й ті чистіші за них. Гниють у власному поті. Навіть не уявляю, чого ото жінки за них виходять. Смердять, як гній. Глянути лише на пічку — там сік з пирога, який пекли ще сто років тому».

Карл перебрався до сараю, де його ніздрі не відчували різкого й пекучого запаху лугу, соди, аміаку і господарського мила. Втім, у нього виникло враження, що стара не в захваті від його методів хазяйнування. Коли вона врешті буркотливо вибралася з бездоганно чистого, сяючого дому, Карл залишився у сараї. Він хотів тримати будинок у чистоті для Адама. У сараї, де він спав, були знаряддя для польових робіт і знаряддя для ремонту й лагодження. Карл з’ясував, що на ковальському горні можна смажити й варити їжу значно швидше й краще, ніж на кухонній плиті. Міхи швидко роздували полум’я з коксу. Не треба було чекати, поки розігріється пічка. Карл дивувався, чому не додумався до того раніше.