На землі кленового листу

Українське посольство в Канаді. Оттава, 1992 р.

Кальман Кульшар, посол Угорщини в Канаді. Оттава, 1992 р.

На прийомі у прем’єр-міністра Канади Брайєна Малруні. Оттава, 1992 р.

* * *

Кілька днів у Канаді перебував Анатолій Бондар — начальник Головного управління геодезії, картографії та кадастру при Кабінеті Міністрів України. Він виявився великим прихильником здійснення канадцями в Україні системи реєстрації землі «Торенса». Першим ентузіастом цієї системи був Володимир Пилипчук, другим — я, Бондар — третій. Він навів додаткову аргументацію, яка ще більше прихилила мене до цього проекту і спонукала робити все для того, щоб в Україні нарешті взялися до його здійснення.

Чому неохоче бралися за впровадження дуже раціональної системи впорядкування землі? Відповідь дуже проста. По-перше, система «Торенс» розтаємничує землю. І ось чому. У нас по всій Україні і на кожному кроці голови колгоспів жонглювали землею як хотіли: засіяв жита 150 гектарів, показав у звітах 100, урожай з 150 гектарів показав як урожай зі 100. Виходило, що гектар дав, наприклад, не 15 центнерів, а 20 центнерів жита — це найбільший урожай у районі. Чия заслуга? Голови колгоспу й агронома. Їх хвалить районна влада, про них пишуть у газетах як про передовиків сільськогосподарського виробництва. Другий голова колгоспу проробив ту ж операцію з картоплею і урожай з 300 гектарів подав у звітах як урожай з 200 гектарів. Третій переорав землю вздовж шляху і захисну смугу використовує як орну землю, четвертий розкорчував кущі й купини вздовж річки. За документацією колгосп має одну кількість орної землі, а в дійсності використовує значно більше. Для голови колгоспу байдуже, що він нищить річку й псує довкілля. Для нього важливо вислужитися. І якщо не виходить способом чесного підвищення врожайності, то можна способом шахрайським. Система «Торенс» кладе цьому край: уся сільгосптериторія України вкладається картами в комп’ютерну систему, що поширена по всій Україні, і в кожному районному центрі будь-який громадянин може на екрані побачити ту площу, яку він хоче, причому з усіма її фізичними й хімічними характеристиками.

Система реєстрації землі довела свою високу ефективність в умовах приватного сільськогосподарського виробництва. Не обов’язково необмежена приватна власність на землю, але обов’язково з правом купівлі-продажу землі, а отже, правом застави, дарування і т.ін.

Ця система для селян вигідна, бо якби чоловік хотів переселитися з однієї області в іншу і замість сіяти льон захотів би сіяти пшеницю чи ще якось перекваліфікуватися, то за допомогою комп’ютера свого району він може знайти собі в межах України найбільш підходящу площу відповідно до своїх планів і свого гаманця.

Запровадження системи «Торенс» зруйнувало б украй безгосподарну феодальну систему теперішнього сільського господарства, вивело б селян з-під необмеженої влади голів колгоспів і надало б можливість активним селянам (або й людям міста, які захотіли б зайнятися якимось сільськогосподарським виробництвом) створити свої одноосібні господарства за своїми уподобаннями. Україна справді швидко б розв’язала продовольчу проблему. На експериментальне впровадження цієї системи в одному з районів Івано-Франківської області канадський уряд виділив 1 млн. доларів. Для проектування та деяких початкових витрат уряд провінції Альберта виділив півмільйона доларів. Для втілення в життя проекту на всій території України мало піти близько 70 мільйонів доларів. Для такої справи, як впровадження прогресивної системи реєстрації землі, це не велика сума, тим більше, що і в справі фінансування Канада сприяла б одержанню кредитів.

А втім, що добре для селян і України, те не добре для голів колгоспів, директорів радгоспів та їхніх слуг в органах влади. Справу затягнули й тихенько поховали. Тепер, коли я пишу ці рядки, вже літо 1996 року. Від березня 1993 року, коли проект уже був початий і на переговорах мова йшла про прискорення його реалізації, минуло три з половиною роки. Про проект уже ніхто не згадує, наче його й не було, — голови колгоспів перемогли! А як тій фірмі, що планувала в Україні працювати і вклала 1,5 мільйона доларів з надією щось заробити? А як тим українцям (а вони ж правують фірмою), що хотіли допомогти своїй батьківщині? Вони колись боролися за самостійність України, опинилися в Канаді, мріяли і робили, що могли, для розширення національно-визвольного руху, і коли Україна стала незалежною, вони кинулися їй допомагати. А вона… плюнула їм в обличчя. Вони перетерплять. Мовчки, плачучи в душі, перетерплять. А їхні канадські колеги, яких не гріє українська кров, — як вони поставляться до такої поведінки України?

Для них це не голови колгоспів, не якісь там фрагменти України, для них це — Україна, бо вони домовлялися з урядом, їх заохочував посол цієї держави. Що вони думатимуть (і казатимуть!) про нас?