На землі кленового листу

Невже ми хочемо створити про себе в чужинців образ неорганізованого, некультурного хамського народу? Невже ми думаємо, що фірма, яка змарнувала на нас два роки часу й півтора мільйона доларів, захоче з нами мати справу хоч коли-небудь? Та вона десятому закаже!

Як же ми думаємо жити у світі?

* * *

В Едмонтоні я познайомився з чудовими людьми: професорами Петром Саварином та Зеноном Когутом, доктором Богданом Клідом і панею Галиною Клід, головою Альбертського КУКу Якутою і ще з багатьма добродіями. Подружжя Єндиків заслуговує на особливу згадку: батьки Христини Єндик — знані в Альберті українські патріоти, що заснували в Едмонтоні Архів-музей українського мистецтва. Слово «Архів» у назві цього закладу означає, що в ньому література посідає перше місце. У музеї я побачив багато рідкісних і дуже цікавих книг. Особливо мене вразила товста підшивка газети українців з Зеленого Клину 20-го року — яким дивом цей скарб опинився тут? Дивлячись на ті скарби, думав: і цього духовного багатства був позбавлений наш народ. Маємо багато розумних людей, які творили великі духовні скарби, а народ ними не міг скористатися! Звідки ж візьметься в народу національна свідомість, почуття причетності до української нації, гордість за свою націю, коли людина в очі не бачила усіх цих творінь своїх ідейних і духовних отців?

З березня в Калгарі провів переговори з двома нафтовими компаніями. Доктор Кіндій, член парламенту від округу Калгарі, був знайомий з керівництвом компанії. Я розповів їм про загрозливу залежність України від російської нафти та газу, і наші подальші переговори відбувалися в дусі пошуків найкращих способів допомоги Україні.

Як і в Едмонтоні, так і в Калгарі в середовищі підприємців українці становили майже половину. Це були люди похилого віку, вони знали історію боротьби ОУН — УПА і добре розмовляли українською мовою, а також люди середнього віку, що народилися в Канаді і часто зовсім не розуміли української, але пишалися своїм українським походженням і любили далеку землю своїх батьків. І в цих перетрактаціях, і загалом у Канаді вельми часто траплялося, що я, посол України (як і мої дипломати) мав труднощі не з боку канадської делегації, а з боку нашого: канадці знали свої можливості, знали рамки, в яких можуть маневрувати і на що можуть піти, а на що не можуть, і знали, що, підписавши контракт, вони виконають свою частину роботи. Я знав (у належних для посла межах) потреби України, знав, яке міністерство чи відомство зобов’язане займатися тією чи іншою проблемою, але ніколи не знав, як воно поставиться до найвигіднішої пропозиції, до вже підписаної угоди. Мені хотілося, щоб в Україні не бралися за те, що неспроможні зробити, і виконували вчасно те, що зобов’язалися зробити. І ніколи цього не було! Завжди панує дух незакінченості, непевності контракту. Навіть тоді, коли договір виконували, звідкісь виникали сумніви, чи не переглянути його, чи не відмовитися?

І тут, у Калгарі, можна б укласти контракти і зробити гак багато для розвитку української нафтової промисловості! Президентом найбільшої в Калгарі нафтової компанії був українець. Нещодавно він вийшов на пенсію, але ще дужий чоловік. Як розумна людина і здібний організатор має великий вплив на весь калгарський нафтовий бізнес. Мій колега Алекс Кіндій, готовий небо прихилити до України, радив мені запросити його в Україну і поговорити з ним по-діловому, показати карти геологорозвідки, повозити по узбережжях Чорного й Азовського морів та інших нафтоносних районів. Хай побачить сам. Якщо він дійде висновку про доцільність роботи, то тут його послухають керівники всіх компаній. Вони зможуть спрямувати в нашу нафтову промисловість величезні кошти. Вони підключать канадські компанії інших провінцій. За півдесятка років вони створять альтернативу московській нафті і зруйнують її монополію. Головне: вони готові почати роботу в Україні за свої гроші.

— Алексе, — сказав я, — хочу тобі зізнатися. Знаєш, мені здається, що в душах усіх наших міністрів, начальників управлінь та інших відповідальних осіб є глибокий-преглибокий страх перед усіма оцими капіталістами. Ти називаєш їх підприємцями нафтових, газових, інших компаній. Ти знаєш цих людей. Знаєш їхні наміри і почуття. Знаєш, що в основі своїй це порядні люди. Зрештою, ти один із них, хоч маєш ферму, а не нафтові свердловини. Тепер уяви собі совітських людей, яких від народження до міністерського крісла лякають капіталізмом і злими підступними капіталістами. За кожним вашим наміром у час переговорів вони бачать якусь хитрість, кожне ваше слово перевертають і намагаються побачити, що воно означає в перевернутому вигляді. Так ось оця роздвоєність душ, абсолютна невіра нічиїм словам тепер і проявляється у переговорах, що їх в умовах сьогоднішньої свободи ведуть гомо совєтікуси з підприємцями вільного світу.

За наслідками переговорів у нафтовій справі я написав лист до віце-прем’єр-міністра з паливно-енергетичного комплексу України Юлія Йоффе.

* * *