На землі кленового листу

Я відповів, що це наклеп. Одна з нісенітниць, що час від часу виникають у житті з чийогось злого умислу або з непорозуміння. Мене вони не дивують, бо супроводжують відтоді, коли почав боротися проти комуністичної системи.

4 квітня я повернувся до Оттави і розповів дружині про цей епізод розмови зі Зленком.

5 квітня Оксана П’ясецька зателефонувала в резиденцію дружині й сказала, що українці Канади збирають із скромних пенсій і зарплат кошти для посольства, а пан Лук’яненко замовляє на ці гроші собі дорогий портрет.

Дружина була дуже здивована цим дзвінком і тут же зателефонувала до мене в посольство. В результаті розмови з Глуховецьким я з’ясував, що у другій половині лютого Сиріїл Липер направив до директора Інформаційного бюро КУКу в Оттаві пана Андрія Глуховецького рахунок для оплати мого портрета в сумі 5200 доларів. Глуховецький, не сказавши мені про це ні слова, переслав рахунок до керівництва КУКу у Вінніпег. КУК, ясна річ, відмовився сплачувати рахунок, а перекручена інформація пішла в Міністерство закордонних справ України.

Як сприйняли в Києві новину про те, що Лук’яненко замовив собі дорогий портрет за кошти посольства, легко собі уявити. Я пояснив суть справи президенту КУКу пану Олегові Романіву, негайно відкликав рахунок пана Липера і попросив Глуховецького написати пояснення. Глуховецький пояснення написав, Романів попросив вибачення, і непорозуміння було з’ясоване, проблема вичерпана.

А як же бути з канадським художником Сиріїлом Липером? Чому він так учинив? Невже в Канаді не дивина, коли хтось надає комусь безплатну послугу, а потім ошелешує його величезним рахунком?

Минуло півроку. Ми збиралися покинути Канаду й повернутися на Батьківщину. Проглядаючи альбом, Надія наткнулася на фотокопію портрета пана Липера.

— Левку, — звернулася вона до мене, — поглянь на цей портрет. Усе-таки Липер намалював видатну картину. Це видно навіть з репродукції.

— Коли картина писалася, я розповів Липеру про роботу над книжкою «Не дам загинуть Україні» і спитав його, чи міг би я використати репродукцію з його картини. Він охоче погодився. Я висловив думку, що, може, було б добре і для книжки, і для реклами його твору надрукувати кольорову репродукцію з портрета на обкладинці книжки.

За кілька тижнів по тому дружині трапилося зустрітися з панею Йосипчак, вона все-таки згадала про картину і між іншим сказала, що за п’ять тисяч доларів, може б, ми й викупили її.

— О, ні, про це нічого й думати! — відказала пані Йосипчак. — Картина коштує набагато більше. На ній перший посол України в Канаді, і не просто перший український посол, а Лук’яненко! Ні, ні, картину ми ніколи з Канади не випустимо! Вона наша! І нашою залишиться!

Ну й нехай. Бог з нею!

ОУН і КУН — мельниківці і бандерівці

2 липня я зустрічався з головою центральної управи Організації українських націоналістів Теодозієм Буйняком з Торонто. Обговорили становище в Україні та можливості ОУН у допомозі демократичним силам у майбутніх виборах до Верховної Ради.

Він розповів, що пані Слава Стецько створила в Україні бандерівську партію під назвою Конгрес українських націоналістів. Шкода, що не дотрималася слова, яке дала мені 1989 року в Німеччині. Я казав тоді шановній пані, що в Україні виникла когорта надійних патріотичних політиків. Вони здобули досвід боротьби в тюрмах та сучасних українських умовах. Знають добре методи роботи чекістів і вміють відстоювати інтереси України. У вас, сказав я, такого досвіду немає. У вас інший досвід. Ваш досвід варто вивчати і все краще з нього запозичати, але він формувався попереднім поколінням півсторіччя тому. Наш досвід формувався й формується в умовах теперішньої Російської імперії і нинішньої боротьби з нею українських патріотів. Головне, що я прошу, — це не переносити вашої затятої боротьби з мельниківцями в Україну. Ваші суперечки з приводу подій п’ятдесятирічної давнини абсолютно байдужі для нас, але вони не байдужі для московської імперії як спосіб роз’єднувати українські національно-визвольні сили.

Розмова з панею Славою Стецько в цьому дусі тривала довго. Врешті вона чітко й однозначно обіцяла мені не переносити в Україну своїх суперечок з мельниківцями.

До речі, десь приблизно за три тижні того ж 1989 року в Парижі відбулася подібна розмова з провідником Організації українських націоналістів (мельниківців) Миколою Плав’юком. І в нього я теж узяв слово, що вони не переноситимуть своїх суперечок з бандерівцями в Україну.

Події наступних років показали, що вони не втрималися від створення в Україні своїх окремих організацій.

* * *

Забігаючи трохи наперед, розкажу, як розвивалися події далі.

У Києві за рішенням Президії Верховної Ради при міністерстві внутрішніх справ з участю СБУ була створена Комісія з вивчення історії ОУН — УПА. Коли мене про це повідомили, я написав листа з пропозицією включити до складу Комісії керівників діаспорних політичних партій або їхніх представників. Назвав прізвище Миколи Плав’юка — особи, що, без сумніву, могла б бути корисною для Комісії.