— Думаю, — відповів Гуцуляк, — що українська частка справді не менша від 25 відсотків. Ваш, або, сказати, наш український уряд зробив запит до Москви. Що відповів московський уряд?
— Відповів, що треба створити спільну українсько-російську комісію, яка б вивчила питання і підготувала рішення.
— Гадаєте, Москва щось поверне Україні? Передасть частину майна, що в Канаді?
— Навряд, — відповів я. — Вони не ті люди, щоб діяти за принципом справедливості. Це грабіжницька держава, і вона ніколи нічого загарбаного не повертала.
— Я знаю, — сказав Гуцуляк, — як примусити Москву віддати бодай один будинок в Оттаві для українського посольства.
— Я також обдумав один варіант. Це план захоплення. Послухайте. У російському посольстві працює радник-посланник українського МЗС Олексій Родіонов. Ми визначимо, який будинок задовільнить нас для розміщення в ньому українського посольства і, з другого боку, буде не дуже потрібний російському посольству і, отже, означатиме для нього практично стерпну втрату. І якщо Родіонов пропустить в обраний будинок групу наших людей… Ви зумієте, — звернувся я до Гуцуляка, — знайти групу молодих націоналістів, готових на акт самочинної віндикації?
Гуцуляк:
— Я в захопленні від вашої готовності на рішучі дії. Групу добрих націоналістів я постараюся знайти.
— Коли група разом з членами українського посольства реально заволодіє будинком і забарикадується в ньому, я, як посол України, повідомлю послу Росії в Канаді, що взяв будинок для України в рахунок майбутнього розподілу спадщини СРСР, і тут же запропоную підготувати ще щось для передачі нашому посольству. Само собою зрозуміло, що я негайно повідомлю нашого міністра про початок переходу частки нашої спадщини в Канаді у власність МЗС України. Одночасно з цим я поінформую канадське МЗС і поліцію про перехід відповідного будинку з-під юрисдикції російського посольства під юрисдикцію українського посольства.
— Дуже радий, — збуджено торкнувся моєї руки Гуцуляк, — що ви готові до таких рішучих дій! Я постараюся вам допомогти.
— Одна умова, — сказав я, — росіяни не повинні довідатися про цей план, а через те, що їх багато і вони всюди, то слід тримати язик за зубами.
Гуцуляк був задоволений зустріччю.
Я підійшов до дверей Президента, поклав праву руку на ручку і, опустивши її вниз, із силою штовхнув двері вперед. Коли я вже опинився в кабінеті, з-за великого столу встав Президент, з радісною усмішкою пішов мені назустріч. Усміхаючись, ми потисли один одному руки.
— Сідайте, Левку Григоровичу, — чемно запропонував він, показуючи на крісло побіч невеликого столика, буквою «Т» приставленого до його великого столу.
Я подякував і сів.
— Як справи з тією автомобільною пригодою? Розумієте, я не міг відправити вас до Канади в лютому, бо люди сказали б, що я сховав вас від суду.
— Пане Президенте, я вас цілковито розумію і не маю жодних претензій. Більше того, коли б я почував свою вину, я сам би волів покарати себе, щоб справедливо її спокутувати.
— Мені сказали, що слідство закінчено.
— Так. І я приніс постанову старшого слідчого про припинення слідства і закриття справи за відсутністю в моїх діях складу злочину. Ось копія постанови, — я витягнув з течки аркуш паперу і подав Кравчукові. Він прочитав і сказав:
— Добре. Тепер немає перепон. Коли б не ця пригода, поїхали б до Канади в березні, а так поїдете у травні. Вас дуже приголомшила ця дорожньо-транспортна пригода?
— Так. Це той випадок, коли людина з вершини летить у провалля, ну, наприклад, готувалася стати президентом, а вилетіла на узбіччя, думала розбудовувати Україну, а опинилась у в’язниці. Мені це вже траплялося не раз, і я навчився оговтуватися швидко.
— Приголомшило це і багатьох депутатів Верховної Ради — після чверті сторіччя ув’язнення і знову… Чисто по-людськи жаль. Хоч, звичайно, були й такі, що зловтішалися.
— Мене привчило життя до дуже жорстоких випробувань. І в цьому нещасливому випадку зі смертю п’яної жінки, що наштовхнулася на моє авто, я знав: слідство вестимуть ретельно, і жодна похибка з мого боку не пройде непоміченою. Слава Богу, що там були селяни, які бачили подію і, незважаючи на сильний мороз, не відмовилися дочекатися міліції й подати свої свідчення.
Я не звик сподіватися на жодну поблажку і чекав лишень справедливого рішення. Тому й до вас не приходив. А що стосується президентських виборів, то своє ставлення до програшу і вашого виграшу я виклав у промові на сесії Верховної Ради — не сприймаю його як особисту трагедію. Від цього постраждаю не я, а народ.
— Чому? — спохмурнів Кравчук.
— Бо ви не підете на ті зміни, на які пішов би я.
— Щоб ви не наламали дров, народ і передав владу мені, а не вам.
— Ламання було б. Не дров, а затятих антиукраїнських комуністів — я б поступово виганяв їх з усіх державних структур. Мабуть, чимало й пересадив би за крадіжки.
— Правити буду я, а не ви! — мовив з деяким притиском Президент.
— Я визнаю Президента за символ нашої державності та єднання всіх державотворчих сил. Тому дозвольте вас запевнити, що на посаді посла я чесно служитиму Україні.