Після розмови з Гуцуляком я зайшов до Павличка. Він якраз кудись вийшов з кабінету, і секретарка, відчинивши мені двері, запропонувала зайти й почекати. В кутку був ввімкнутий телевізор, передавали чергову прес-конференцію Президента, у якій йшлося про обмеження його повноважень Верховною Радою.
За хвилину входить Павличко і, усміхаючись, подає руку:
— Здоров був, Левку!
— Здоров, Дмитре!
— Що каже Кравчук? — показав очима на екран телевізора.
— Скаржиться, що Верховна Рада обмежує його права.
— Ну, так, права Президента недостатньо окреслені законом.
— Для людини сильної волі це був би великий плюс: всюди, в будь-якій галузі, де законом чітко не розмежовано, що належить до компетенції Президента, а що — до Верховної Ради, Президент мав би швидко й енергійно приймати власні рішення. Йому бракує не прав, йому бракує хребта.
— Мова йде про людей. Ти бачиш, як мало наших у відповідальних виконавчих структурах.
— А що Кравчук робить, щоб збільшити самостійницький елемент? Таж скрізь сидять колишні кадри. Він і не хоче їх міняти.
— Я говорив про це з Кравчуком. Він обіцяв прислухатися до наших порад, а насправді нікого не міняє.
— Він хоче будувати нове суспільство, зовсім не міняючи посадових осіб. Це неможливо!
— О, це складна справа, — усміхнувся Павличко. — Давай про інше. Ти готуєшся їхати до Канади? Був у МЗС? Говорив з Гуцуляком? Він невдовзі повертається до Канади. Ми знову порушуємо питання перед урядом Росії про виділення Україні нашої частки закордонної власності колишнього Міністерства закордонних справ Союзу.
— Дуже важко в Росії щось вирвати. Вона звикла брати, а не давати.
— Будемо пробувати. На рівні президентів України й Росії вже є принципова згода про передачу частини власності колишнього союзного МЗС Україні. Нещодавно Зленко говорив з міністром закордонних справ Росії Козирєвим. Він у принципі не заперечує, але каже, що проблема складна і її потрібно спочатку вивчити.
— О, це знайома мова — вивчити, перевірити, запустити по колу в різні комісії і ганяти питання аж до нового потопу.
— Ну, а що ж робити?
— Як на мене, то для початку потрібно встановити залізний контроль за всім і всяким добром, що тепер є на українській території, а щодо нашої частки у всьому іншому, то її слід якимсь чином захопити.
— А коли б захопити в Канаді? — в захваті дивиться Павличко мені в очі.
— Я не зупинюся перед цим. Я захоплю, а потім хай скаржаться. Проте, звичайно, подивлюся на місці в Оттаві, що і як можна зробити.
Ми палко потиснули руки, і я вийшов з його просторого кабінету. Отже, подумав я, в разі невеликого скандалу з захопленням будинку Павличко буде на моєму боці. Вже маю двох прихильників: Гуцуляка в Канаді і Павличка тут, в Україні.
Уперше зі Зленком я зустрівся, здається, восени 1990 року у Верховній Раді, куди його запросили для неформального звіту перед депутатами України. Я поставив йому кілька дражливих запитань, аби побачити, як він сприймає ідею самостійної України і як дивиться на перспективу виходу його міністерства з-під влади Москви і встановлення Україною прямих дипломатичних взаємин з іноземними державами.
Тут слід нагадати, що до проголошення самостійності тоді ще було дуже далеко, і позаду нас була лише свіженька Декларація про державний суверенітет, у реальне значення якої парламентська більшість не вірила зовсім! Переважна більшість державних діячів України патріотичної орієнтації, але не вельми сміливої вдачі воліла відповідати на такі запитання не прямо, а словами самої Декларації в тому сенсі, що вони за її реалізацію, отже, за суверенітет України.
Так і Зленко у формально-фактологічному дусі без вияву емоцій відповідав на мої і на всі інші запитання. І в мене склалося враження, що він не буде рватися вперед і на всю силу домагатися самостійності, як чинили ми, але й палиці в колеса не встромлятиме. Швидше всього, що своїми дипломатично-юридичними методами щоденно практичною працею розширюватиме права свого міністерства — і це вже втішало. Українською мовою він говорив добре — ознака, що послуговуватися нею почав не півроку тому. Звідси можна робити висновок, що в часи шаленої русифікації і гоніння української культури він не соромився, що українець. Отже, можна звідси робити ще один логічний висновок — в його свідомості присутня національна гордість. У всякому разі, це добре його відрізняло від Масола, Плюща та багатьох-багатьох інших владоможних чинів, які тільки-но переходили на українську і говорили суржиковою мовою. Після тріумфального референдуму 1 грудня 1991 року і перемоги Кравчука у президентських виборах почалася злива міжнародного визнання незалежності України. Перспектива встановлення Україною дипломатичних відносин з іноземними державами перетворювалася на реальне завдання Міністерства закордонних справ заснувати українські посольства у відповідних державах. Здається, Зленко взявся за це із задоволенням.