На землі кленового листу

Після телемосту ми провели екскурсію на «Телеглоуб». Фірма приватна, але її охороняє поліція. Сувора пропускна система. Нас ознайомили з технікою, що, за словами президента компанії, відповідала найвищому світовому рівню. Компанія зацікавлена у співпраці з Україною в галузі телефонізації й космічного зв’язку і готова взяти участь у модернізації систем зв’язку України. Президент компанії пан Лебел знає, що Міністерство зв’язку України вже уклало контракти з американською, німецькою і голландською фірмами. Ті беруться обслуговувати міжнародні лінії: Київ, Київ — область, область — район, але ніхто не виявив бажання взяти найважчий рівень: район — село, райвузол — абонент. «Телеглоуб» готова взятися за цю ланку. Вона у співпраці з «Бел-Канада» — третьою у світі за потужністю телефонною компанією — спроможна багато зробити для України. Я вже писав рекомендаційного листа представникові «Бел-Канада» до міністра зв’язку пана Проживальського. Якщо буде потрібно, напишу такого ж листа й представникові «Телеглоуб» до міністра, хоч, далебі, не знаю його планів і потреб, тому не можу мати будь-яких претензій до пана Проживальського в разі несприйняття ним моєї рекомендації.

Президент компанії Лебел пообіцяв вивчити можливість телепередачі нашого святкування першої річниці незалежності України в Монреалі 21 серпня 1992 року та відкриття 30 нових телефонних ліній з Канади до Києва. «Ми готові до чесної і відкритої конкуренції у справі модернізації українського зв’язку», — сказав на прощання Лебел. Я подякував йому за перший приклад порозуміння їхньої компанії з Україною і висловив надію на продовження взаємин.

9 липня пані Башук познайомила мене з Ігорем Ба́раном. Він працює в програмі «Таск Форс», ухваленій в межах департаменту закордонних справ Канади. Пан Ба́ран має величезний досвід діяльності у справі допомоги Канади іноземним державам. Однак мені не зовсім було ясно, чому програма так повільно реалізується щодо України. Хто більше винен: Україна чи Канада? У чому справа: у бюрократизмі чи є ще якісь причини?

В особі пана Ба́рана я знайшов щирого українця, який хоче допомогти практично. Утрьох ми обговорили стан програми «Таск Форс» і погодили загальний підхід щодо майбутніх дій.

І знову за хату — гроші…

Пан Гуцуляк повернувся з України, налагодив справи своєї фармацевтичної торгівлі в Торонто і поїхав до Оттави.

— Яке враження від України, пане Ерасте? — спитав я. — Адже багато людей повертається звідти, і серце їм болить. Вони начиталися Кащенка та Чайківського, намріялися про героїчну козацьку країну з чесними і порядними людьми, вишневими садочками і річками, переповненими рибою, — як у Павла Алепського: не можна кинути ості в річку до дна, щоб вони не прохромили рибини… А подивилися тепер самі на ту забруднену землю і морально понівечений народ, і їм чорна хмара спускається на очі, і вони не раді, що поїхали в Україну. Не зрікаєтеся її?

— Вона справді покалічена, але як можна її зрікатися — вона ж мати наша.

— Дякую вам за щиру любов до нашої неньки!

Пішли гуртом оглядати будинок на Меткаф.

Річ у тому, що Оттавській православній групі Михальчука сума в 615 тис. доларів за будинок для посольства здалася неймовірно великою. Вони довідалися з комп’ютера, що остання ціна при продажу будинку була 380 тис. доларів, і запротестували категорично (щоправда, нічого кращого взамін не пропонуючи). Гуцуляк і Юлія Войчишина вирішили звернутися за ще однією професійною оцінкою вартості будинку.

А я тим часом вирішив розібратися в цій справі самотужки.

Пішли з дружиною по місту, оглянули десятки будинків, заходили всередину, прицінювались. Оглядини показали, що ціна будинку на вулиці Меткаф у цілому відповідає його якості. Кращого приміщення на таку суму ми не побачили, і, отже, лемент Михальчуків про переплату був явно безпідставний. Житло постійно дорожчає. І цей будинок за кілька років коштуватиме значно більше.

З’ясували ми й причину величезної кількості оголошень про продаж житла. Виявляється, хвилі переселень в Оттаві час від часу повторюються. Вони спричиняються коливаннями економічної кон’юнктури. Коли економіка розвивається добре і життєвий рівень зростає, люди продають свої гірші помешкання і купують кращі. Коли настає економічний спад і життєвий рівень гіршає, люди продають свої кращі помешкання і купують інші. Тепер був спад, прибутки зменшились, і люди з шести-кімнатних квартир переселяються в чотирикімнатні. Пожильці чотирикімнатних квартир переселяються в трикімнатні чи двокімнатні. Власникам будинків стає сутужно, вони продають їх і поселяються у квартирах. Отже, оттавці не виїжджають з Оттави і не покидають її, а тільки час від часу в межах міста переселяються з місця на місце.

Тиск економічної кон’юнктури зробив їх динамічними, і вони без особливої ностальгії покидають одне місце й поселяються в іншому. Гадаю, що українцям душевно було б це значно важче. Ми дуже вже вростаємо в стіни, починаємо любити одвірок квартири, поріг хати, кущик бузку й стару вербу і так прив’язуємося до них, що стає тяжко відірватися.