Наближення. Наркотики і сп'яніння

Наприклад, повторення можна бачити в Наполеоні III. Час поступово ослабив потенцію. Повернення означає опинитися у висхідній точці за межами часу. Чи справді це відбулося, можна буде дізнатися лише значно пізніше — а саме за результатом того, що залишиться після деміфізації. Тут діє advocatus diaboli[453] модерну — його робота є нескладною у часи, коли залучені фігури більше не породжують міфів, ба навіть анекдотів, хоча їх і прославляють з барабанним боєм. Більше немає обличчя, тільки образ, над яким працюють особливо тямовиті уми. Колоси на глиняних ногах; після їхнього падіння замість співу залишається хмара пилу.

235

Повторення підтверджує порядок стабільних, класичних часів та їхню безпеку. Тут ідеться про успадковування та володіння, один монарх слідує за іншим, один стиль гармонійно змінює попередній.

При поверненні мистецтво доторкається до дна — воно досягає сфер, які йому більше не підвладні. Воно втрачає формотворчу силу і здобуває силу замовляння. Якщо вступають у дію архаїчні сили, якщо вони раптом опиняються перед нами, викликаючи жах, радість чи щастя, вони є не тією метою, якої нам слід досягти. Вони є радше свідками чогось неминучого, наближення мети. Тут, так само і в музиці, важливе мовчання. Безіменне може звучати, але воно не повинне бути названим.

Якщо тільки ми звернемося до цих сил на ім'я, то обміняємо повернення на просте повторення. Адже вони є лише свідками — Геракловими стовпами. Безіменне, невикарбуване запрошує до інших подорожей. Не боги повертаються назад, а позачасовість, в якій вони були зачаті. Все це слід виразити в нових іменах.

Саме з цієї перспективи слід розуміти закид в «акторстві», яким Ніцше підсумував свій випад проти Ваґнера. Його мистецтво сприймається як ознака Великого переходу і водночас як приклад того, як можна схибити і зрадити його. Його мистецтво задовольнилося маскою. Ми можемо судити про це по-іншому.

236

Перш ніж з'являться фігури, в нероздільному має щось відбутися. В нульовій точці частки, з яких утворилися кристали, є тими самими, які творитимуть самі кристали. Плетиво за половинний термін огортає певний відрізок, нитки в якому не мають якості. Потім починають утворюватися нові візерунки.

Там, де плетиво позбавлене якостей, зникає не тільки різниця між речовинами, але й напрямки — згори і знизу, високо й низько, праворуч і ліворуч — а також напрямки життя і смерті.

Та коли починається тягтися нитка, тоді виявляються відмінності напрямків — спершу у вигляді різноманітних процесів. Так виникає плетений візерунок, спіралі, тканина з вузлуватостями. До цих структур підходить наука як у малому, так і у великому, як в атомах і молекулах, так і в космографії — у своїх концепціях неорганічного та органічного світу. Подібні візерунки йдуть від спіральних туманностей до плетива гену і навіть ще глибше. Задовго до того, як утворюється кристал, йому передують саме такі рухи.

Такі самі процеси можна припустити в ґенезі твору мистецтва. Багато з них не доходить до формування й залишається у сфері концепцій та інтуїції. Тоді як інше несподівано виходить наперед.

237

Якщо в органічному світі якась істота скручується у формі патериці, равликової хатки, кручених паничів, то вона повторює рух, який щільно прилягає до растру. На таке здатні «нижчі» організми, такі як форамініфери[454], але й високорозвинуті. В еволюції амонітів подібні процеси відбуваються знову і знову, так ніби скручування ставало щораз необхідним.

Такі рухи виходять за межі популяції. Їхню появу можна припустити там, де стиль сильно спрощується, але вони також можуть проникати в розвинуті популяції і породжувати барокові світи. Поглянувши на розтин мушлі наутилуса, ми стикаємося з дивовижею. Подібне проникає також у наш технічний ландшафт.

238

У цьому зв'язку виникає, зокрема, питання: чи справді магматичне за будь-яких обставин руйнує форму, особливо високу форму, чи, можливо, воно також може її змінити, ба навіть запліднити. Вулканічне не повинно сприйматися як щось однозначно чуже, а як ще одна співтворча сила. Таким чином вулканічне входить у велике господарство Землі; засвідчує її плетиво. Те, що воно демонструє червоний колір, нагадує цикл свят у календарі; час від часу таке є необхідним.

239

Для нас важливо впритул наблизитися до межі людського в пошуках первинного сенсу свята. Його історію можна розбити на два великі очікування: бажання бути ідентичним до звіра та надія на появу богів.

Передумовою таких наближень є необхідність для людини залишатися відкритою. Відомо, що сьогодні людині це менше вдається та рідше є метою, ніж будь-коли в історії, проте вона прагне цілковито гуманізувати й просочити весь світ гуманною субстанцією.

Чи можна тут припустити, що складний чуттєвий апарат повільно хиріє і відмирає? Таким є погляд Олдоса Гакслі в «Прекрасному новому світі».