Наближення. Наркотики і сп'яніння

Чи є тут ще якісь відмінності — наприклад, між входом [у світ] і виходом — це питання, яке від початку поставало перед людьми й часто привертало їхню увагу. Перед тим, хто схильний відповісти тут позитивно чи принаймні розглянути таку можливість, одразу виникає наступне питання: чи можна в цьому напрямі діяти ще за життя — чи то через медитацію, чи то через життєві правила або символічне мандрівку до смерті.

Поводитися так, «ніби щось відбувається» — в цьому сенс солдатської муштри й містерій. Є солдати, які ніколи не були під обстрілом, хоча тренувалися все життя. Але за ворогом стоїть смерть, і ця зустріч не проминає нікого[455].

243

Як застигають пасма лави, що охолоджується, так і плетиво здатне майже без переходу витворити високу досконалість. Можна припустити, що у великих художників, доробок яких вражає казковою насиченістю, залишився запас цього безпосереднього потягу до формування. І хоча у мистецтві він розростається вегетативним чином, нам не слід зараховувати його до властивостей самого мистецтва. Витвір мистецтва перебуває у просторі, байдуже, чи це палац, чи скромна хатинка, але він існує. Аж тут проноситься щось інше — ціла низка пантомімічних рухів, несвідомих, ба, можливо, навіть не бажаних для митця.

Ми не знаходимо цих застиглих рухів in statu nascendi[456] ні в Ласко, ні в Альтамірі — там уже витвори мистецтва, — зате ці рухи є в Мексиці. Як уже неодноразово підкреслювалося, йдеться не про датування в межах часу, а про переживання на його межах, які можливі будь-коли — також — і якраз знову — в наш час.

Також не варто забувати про кельто-германське плетиво — його можна знайти в країнах, де майже не бачили змій. З моїх щоденників я взяв одну нотатку про Озеберзький корабель[457], який зберігається в Осло — корабель мертвих із багатими дарами:

«Як і в кельтів, тут плетений візерунок також відіграє важливу роль; у багатьох місцях дерево вкрито саме таким візерунком. Навряд чи ці фігури могли виникнути із самого лише духу винахідливості. Тут радше здається, що ця структура ліній плавно проступила з нероздільного, адже з художнього погляду таку лінію годі вигадати самому, вона навіть не вписується в рамки жодної формули. Петльований витвір криє в собі значно потужніші сили, ніж суто естетичні. Це дуже щільна, ще не розділена на волокна нитка долі. Всі оці ковалі, ткачі, човнярі та стельмахи були водночас чарівниками. Те, що творили руки, оживало; вірш був замовлянням. Ось як треба розглядати цей довгий човен з командою чоловіків на ньому: як потужного дракона, що розсікає течію та певен своєї мети».

244

Таким історикам, як Вальтер Ф. Отто (1874–1958) та Вільгельм Ґренбек (1873–1948), вдалося те, чого не зміг досягти Якоб Буркгардт, або в чому він, можливо, зазнав невдачі — зробити крок за межі культурно-історичного розгляду до безпосередньої дійсності: там — до греків, а тут — до германців та їхнього світу.

За те, що християни поклоняються лише одному богові, який не терпить поряд із собою жодних інших, світ мусив нести тяжку спокуту — і не лише через винищення людей і цілих народів, але й через планомірне знищення давніх документів. Усе це ускладнює доступ не лише до розвинутих культур Мексики, але й до власних пращурів. З цієї перспективи існування Сноррі Стурлусона означає для нас виняткову удачу.

Та все-таки Ґренбеку довелося багато промацувати та намагатися розплутати християнські перетлумачення. Зокрема й сенс блоту як сакрального заклинання; але до цього можна ще дещо додати.

Ґренбек називає блот «святом творення». Мається на увазі свято з особливим наміром: заклинанням бога та народженням бога. Все це можна також назвати торжеством, адже, безперечно, настрій був не просто святковий, то був настрій торжества.

Свято за своєю суттю прив'язане до певного дня, до певної черговості й повернення. Це мало стосуватися і блоту, але тільки почасти, адже він міг відбуватися незалежно від черговості, просто з безпосередньої нагоди — наприклад, у зв'язку зі зверненням до предків та богів перед важливим рішенням. Тож коло тих, хто збирався, слід уявляти собі меншим та одноріднішим, ніж у бенкетній залі заможного селянина чи місцевого князя.

Пили, та ще й у великих кількостях, як тут, так і там. Різниця була приблизно такою, як та, яку робили раніше між «трапезою» та «столуванням». Під час блоту на столі не з'являлося жодної страви, й, певна річ, ніхто не сміявся. Настрій був серйозний і скорше лякливий, сповнений очікування. Не було ні співака, ні скальда. Але звучали слова пророцтв. Натомість у великій залі панувала радість, що доходила аж до ексцесу.

Свято й торжество є дотичними на своїх межах та проникають одне в одне: розділення їх є скорше актом духовної та історичної анатомії. Маємо погодитися з Ґренбеком у тому, що германський ритуал переважно було втрачено, і «ми ніколи не будемо у змозі відтворити культ в його перебігу».