Наближення. Наркотики і сп'яніння

Якщо час ми порівняємо з потоком, як то робили з давніх-давен, то при стимуляції він нібито звужується й тече швидше, у вирах і каскадах збігає в долину. За ним слідують думки, міміка і жести; той, хто перебуває в стані такого сп'яніння, думає і діє спритніше й імпульсивніше, ніж тверезий, а також менш прогнозовано.

Під впливом седативних речовин час, навпаки, сповільнюється. Потік плине спокійніше; береги відступають. З початком анестезії свідомість дрейфує, як човен у морі, берегів якого більше не видно. Час стає безбережним; він стає морем.

Так з'являються безкінечні опійні сновидіння, які описує де Квінсі[50]. Він марить про те, що «тисячоліттями похований у нутрощах пірамід». У «Suspiria de Profundis[51]», збірці есеїв, яка з'явилася друком через чверть століття після його «Сповіді», він озирається подумки на це неймовірне розширення часу і каже, що для того, аби його описати, забракне навіть астрономічних масштабів. «Так, було б смішно, якби час, прожитий під час сновидінь, ми визначали в поколіннях — або навіть у тисячоліттях».

Відчуття віддаленості від людського сприйняття часу підтверджується також іншими, наприклад Кокто[52]: «Tout се qu'on fait dans la vie, même l‘amour, on le fait dans le train express qui roule vers la mort. Fumer l'opium, c'est quitter le train en marche, c'est s'occuper d'autre chose que de la vie, de la mort[53]».

27

Час плине швидше на анімалістичному полюсі та повільніше — на вегетативному. Звідси також відкривається зв'язок наркотичних речовин з болем. Більшість людей знайомі з наркотичними речовинами завдяки їхнім анестезійним властивостям. Пов'язані з такими наркотиками почуття щастя та ейфорія входять у звичку. Те, що депресивні люди стають особливо легкою здобиччю морфію, пояснюється тим, що для них саме існування сприймається як щось болюче.

Багато наркотичних речовин є водночас психоделіками. Зертюрнер[54], який у 1803 році ізолював морфій, відділяв обезболювальні можливості опію від ейдетичних[55]. Цим він допоміг незліченній кількості стражденних, але й водночас викрав у макового соку, як його оспівав Новаліс, його барви.

Той, хто прагне світу образів, не хоче від наркотиків ні уникнення болю, ні ейфорії; він шукає психоделіків. Ним керує не страх перед стражданнями, а вища допитливість, можливо, навіть безцеремонність. У середньовічному світі чар і відьом свою роль відіграють і алкалоїди: заклинання за допомогою трунків, мазей та парів, мандрагори, дурману, блекоти.

28

Відьомські чари в ті часи зараховувалася до найтяжчих злочинів. З'яви здавалися правдоподібнішими, ніж сьогодні. Для Фауста царство духів, хоча й уже стало духовним світом, залишалося ще «не відгородженим», він переймався лише тим, чи вдадуться чари. Релігійні та моральні сумніви його вже не мордують.

Подібним чином перед необтяженою людиною духовного складу постає сьогодні питання про те, що можуть принести наркотики. Для такої людини не йдеться про підвищення моторних сил, щастя або безболісність. Для неї не йдеться навіть про гостроту та витонченість погляду, а так само, як і у фаустівському кабінеті, тут ідеться про «входження[56]».

Це входження не означає, що стають відомими нові факти. Так само не йдеться про збагачення емпіричного світу. Фауст прагне вийти зі свого кабінету, в якому все своє життя залишатиметься Ваґнер і почуватиметься при цьому щасливим. «Нехай я знаю багато, але хочу знати все» — і тут немає кінця-краю, і в цьому сенсі навіть відкриття Америки належить до тих самих фактів; жоден космічний корабель не виводить назовні зі свого світу.

Жодне прискорення, навіть якщо воно несе аж до зірок, не може спростувати праформулу «від себе не втечеш». Це стосується також зростання життєвої сили. Мультиплікація, ба навіть піднесення до ступеня не змінюють натурального числа. Від того, хто входить, очікується щось інше, ніж зростання динамічного або вітального роду. У всі часи від нього очікували примноження, доповнення, докладання. Це означає не піднесення до ступеня, а додавання.

При замовляннях за допомогою аскези чи іншого способу раніше не виникало сумніву, що в цьому випадку входить щось чужорідне. Відтоді мислення здобуло владу, перед якою таке переконання може захищатися лише в ар'єргарді. Все це набуває лише дзеркального значення: те, що входить, з'являється ззовні чи зсередини, тобто воно походить з усесвіту чи з власної глибини.

Вирішує не та точка, куди поміщено зонд, а та, якої він досягне. Там з'ява переконує з такою силою, що про питання щодо її реальності, вже не кажучи про походження, не залишається ні простору, ні потреби. Там, де для забезпечення реальності потрібні причини, авторитети чи навіть засоби влади, з'ява вже наперед втратила свою владу; вона виглядає лише як тінь або відлуння. Тоді як налаштованість має бути завжди.