Наближення. Наркотики і сп'яніння

Ця краса віддзеркалює або досить різко проектує растр — тобто констеляцію найменших частинок, які спираються на нероздільне. Тут це піщинки. Вітер діє на них як митець, який творить рельєф. При неймовірному збільшенні проступають їхні таємниці. Те, що растр задає масштаб, загалом є передумовою для будь-якої естетики. Хвиля є тією самою в промені світла та в цунамі, спричиненому Кракатау. Цього не може уникнути жодне зображення.

Краса і раціональність ще міцно пов'язані між собою; форми є строгими, нерідко в математичному сенсі. Те саме стосується й пустельних народів — за способом думання й руху, за їхньою зброєю, начинням, навіть за їхніми колодязями, які, докладаючи великих зусиль, вони пробивають у ґрунті.

Як же так трапилося, що нові колодязі[466] не допасовуються, як раніше, а їхні каркаси стримлять там у великій кількості? Світ трубок, сталевих ребер та порожніх консервних банок із його вогнями, запахами, звуками для пустелі чужий.

Серед ландшафту майстерень растр проектується скошено. Це є основою безперервних спотворень, які ширяться на всі сфери, а особливо на сферу вищого уявлення. Безперечно, з людським втручанням чи без нього поле розростатиметься далі. Наука, на яку орієнтується також теологія, є тут неспроможною.

Вироблення чи, радше, творення дійсних в основі своїй моделей можна очікувати хіба що від митців. У поета природа ще струмує у своїй повноті з нероздільним, тоді як наука шукає повноти через окремі фрагменти. Ось які тут відстані.

257

Окрему проблему становить введення у витвір мистецтва й закріплення в ньому технічної субстанції, приборкання раціональної структури мистецьким духом. Теоретично таке не є неможливим, адже мистецтво живиться з глибших джерел.

Розпад, початкове нищення, але й чужорідне збурення технічних феноменів відбувається там, де серед світу користі й комфорту починає пробиватися тривожне. Пляшка розкорковується; демон, як димова хмара, підіймається до небесного склепіння. Серед свого листування я зберігаю один малюнок Маґрітта: пейзаж, над яким б'ють гейзерами атомні гриби — блідо-сірі хмаристі мізки титанів у своїй маєстатичній самотності.

У цьому плані магічне та сюрреалізм є справжньою скарбницею. Якщо Кіріко[467] намагається нищити твори своєї pittura metafisica[468], то це спрямовано не проти власної потенції. Так само неохоче згадуєш про любовну пригоду, за яку ледь не поплатився головою. Порив був зафіксований передчасно. На карту було поставлено забагато. Тут транспарентність загрожує техніці — нове тисячоліття замороженої, незмінної урбанізації. Натомість, як провіщає нам довгий прохід картинною залою, із Мексикою все гаразд.

Серед сюрреалістів невдовзі стає тривожно. І це стосується вже їхніх «отців церкви»: По, Лотреамона, Кляйста, Емілі Бронте, Сада. Хороший огляд дають річні підшивки «Мінотавра[469]». Якби такі уми визначали закон, то з еволюцією було б покінчено. Митці рано це помітили; це позначилося і на їхніх долях.

Але ми не маємо на увазі знецінення — якраз навпаки. Сюрреалізм служить прикладом наближення, яке, власне, зарано веде до кристалізації. Сюрреалізм — це перша спроба людей мистецтва приборкати технічний світ та його потворність, спроба, при якій заради збереження ідилії ландшафт майстерень не виносився за рамки, а відбувалася інтеграція його будов, його фізіогноміки, його небезпек. Силу заповзятливості можна впізнати вже в тому, що вона заряджає фіксовані шматки цього світу духом картини, намагається вловити цей дух (не лише у барвах). Такими є монтажі Макса Ернста (1891–1976). Історія мистецтва говорить, що в його доробку «вступають у взаємодію природні форми та ірраціональні реквізити цивілізації». Але можна сказати й простіше.

Бурова вежа в Сахарі, її кістяк, її труби або, за Гайдеґґером, її «каркас», можуть бути приборканими саме через споглядання, якщо воно набуде достатньої щільності та суверенності. Споглядання передує феноменам, веде їхню вервечку. Недаремно із самого початку сюрреалісти приділяли таку велику увагу сп'янінню і сну. Дух досягає меж там, де час стає багатошаровим і хистким. Так, він стає непевним, але за рахунок цього і плідним: таке сприйняття передує розпадові картин, тобто зміні стилю. Внутрішній годинник іде тепер по-іншому. І тут не картини — картини в сенсі витворів мистецтва — є тими феноменами, які впадають в око. Це радше старе і вічно нове мистецтво, в якому життя зображає час і часовість, саме на цьому воно могло б обмежитися, не зазнавши втрати: ми маємо на увазі танець. Навіть сьогодні немає нічого іншого, що так глибоко хвилює і так поверхово розуміється. При наростанні одноманітності важко слідувати за пориваннями серця: саме тому стає дедалі більше нещасних випадків, інфарктів і психозів.