Наближення. Наркотики і сп'яніння

Усе це знову загрожує завести нас надто далеко; я хочу лише зробити ще одну заувагу до доробку Макса Ернста. Для того, щоб час похитнувся, достатньо поєднати в картині два будь-які пласти, що не є спорідненими. Це створює антихронічний потік. Саме цим пояснюється вплив старих і почасти абсурдних дереворитів разом із papiers collés[470].

Подібний вплив має цілком загальну і примітивну природу. Він викликає подив скрізь, де світ починає обертатися на свою протилежність — у сутінках перед засинанням та при зміні пір року, а особливо там, де відхід зими та наближення весни зустрічають маскарадними процесіями. Буття маскується за допомогою часу і часових періодів, але ми не можемо його впізнати, адже якщо ми викриємо його, то у нас в руках залишиться сама маска. І ось уже нова мода й нове обличчя вводять в оману й засліплюють.

Але таке введення в певний стан, досягнення того місця, на якому усвідомлюється якщо й не саме мінливе, то принаймні фази його мінливості, якраз і є наближенням. І тут дороги розходяться: одна оплакує або висміює втрачену маску, тоді як інша захоплюється новою. Тут, як і серед етруських могил, існує ще й третя перспектива: радісний погляд на скороминуще.

Те, що сьогодні окреслюється модними словами на кшталт «деміфізації», є, власне, вищою мірою актуальним, але тільки тоді, коли в ньому криється проблема часу як такого — сфінкс, який вчора й сьогодні, а також завтра й позавтра ставив і ставитиме свої запитання. Тут не існує жодних планів чи програм, жодних убезпечень і рецептів; одного разу в урочисту мить, коли буття зніме свою маску, це питання постане перед кожним. І нікому не зашкодить, якщо він наслухатиме у передпокої.

258

Приборкання часу духовною силою, винесення його на передній план є завданням, яке ніколи не матиме кінця. При кожному зусиллі слід перевірити, настільки вдався прорив, а з ним і наближення. Історія мистецтва, яка не звертає на це уваги, в кращому разі веде тільки до естетичної диференціації.

Власне, потенція, прихована за питанням часу та модами, не залишається непоміченою, навіть якщо бракує здібності визначити її місце. Сам митець часто її не усвідомлює. Але йде поголос про те, що з ним «щось відбувається». Це «щось» може десь викликати подив, а десь захоплювати, а може передаватися з уст в уста як «таємна вість».

Де ж перебуває це «щось», яке рухається глибоко поміж відокремленостями й викликає подивування навіть у нашого ворога? Хай там як, але це «щось» має бути сильнішим за час — про це свідчить уже те, що воно, ніби сіль, яка не втрачає своїх властивостей, визначає тривалість витворів мистецтва. Все це не завжди пов'язане з рангом (Rang) твору (і тут ми знову наближаємося до невизначеного та непевного). Це «щось» може вплинути таким чином, що виживе одна-єдина картина, один вірш, та й то, можливо, не найкращий. Такий твір може засяяти у своїх уламках як спогад про ті миті, в які всесвіт засвідчував самого себе. Все може також залишитися в невидимому — в сновидіннях, у тузі, в поразці — і саме в такому виді все ж таки чинити вплив. Геній може збагатитися та сконцентруватися в окремих індивідах, але його сліди розподілені між усіма. На успіх впливає ласка, а не заслуга.

Звісно, будь-який витвір мистецтва рано чи пізно загине. Та безсмертним залишиться той, який беззвучно пройде крізь слово й образ, ніби крізь могили Тарквінії[471]. Ось таке нас зворушує. Скороминущим є те, що ми називаємо невмирущим, але все ж воно має відблиск вічності.

Коли ми йдемо снігом, а сонце світить, як сьогодні, 1 лютого 1970 року, то раптом можемо побачити, як один із кристалів зблискує, ніби діамант. В одному з мільярдів кристалів ми відчуваємо прихований жар, що дрімає у вічній кризі.

259

Сюрреалістичний ривок є доволі повчальним; художники й поети здатні на багато. Якщо такому художникові, як Кіріко, вдалося б цілковито спорожнити будь-який будинок на Середземному морі, роздягнути його через вибілення його значення, не лише деміфікувати, але й дегуманізувати, розплутати аж до атомів, а потім зарядити знову, то він був би здатним накинути магічну сіть на силует Нью-Йорка. Тоді він повернувся б до растру, проміняв би вантажівку з причепом, повну вапна і цегли, на один атом фарби. На папері або полотні це залишиться моделлю, але приховано тут мова йде про щось більше, ніж про міста й витвори мистецтва.

Мексика

Великі зіниці

260

З Європи і Сходу до Мексики — такий стрибок є чималим не лише в просторі й часі; але й біографічно треба перенестися на тридцять років — саме такою є часова рамка від [тимчасового] припинення експериментів до їхнього відновлення.