Наближення. Наркотики і сп'яніння

Прикладів йому не бракувало. З пожвавленням транспортного руху, який приносять із собою війни, примножуються недуги такого виду. Особливої таємниці ті, кого «Венера вдарила», з цього не робили. Вони пили воду з винних пляшок. Звертаючись до свого ординарця, вони казали: «Коли я замовляю пляшку легкого мозельського, ви ж тоді в курсі справи?» Проте вони не йшли до штабного лікаря, оскільки не хотіли, щоб це було зафіксовано десь на папері; вони надавали перевагу Кракауерові, який мешкав неподалік від вокзалу, як і більшість шкірних лікарів. Дехто не міг облишити пиття; коли Кракауер це помічав, то ставав неприємним: «Кажу вам, якщо зараз ви не станете жити життям новонародженого, то через три дні у вас будуть розпухлі яйця».

Інакше було тоді, коли «Венера сильно вдарила», — про це ніхто не дізнавався. Таке зберігали в секреті. Лише Кібер був тут винятком. Коли ми стояли біля стіни й чекали на Вулко, він починав лаятися: «Коли вже той старий прийде з великою тарілкою супу, у мене похмілля і страшенно хочеться їсти, а ще мій сифіліс!»

Нарешті з'являвся Вулко в надто широкій синій куртці від однострою. Колись давно дядько Германн служив у його ж роті. Він підійшов до крісла й повільно, зі стогоном опустився в нього, вчепившись при цьому руками в бильця. Він також страждав на артрит, але не так сильно, як Шейх зі своїми руками, у нього була вражена нижня частина кістяка. Аж тут пролунав вигук, якого всі чекали: «Гей, ординарцю, принесіть мені велику тарілку густого супу!» Він кричав цю фразу несамовито, ніби жертва кораблетрощі на плоту; окрім артриту та інших хвороб йому допікав діабет. Як виглядає, до симптомів цієї хвороби належить і ненаситний голод; саме так було і з ним. Коли перед ним на столі опинялася тарілка з ріпою, сушеними овочами, товченою квасолею або ще чимось поживним, його очі починали світитися. А якщо ще була й картопля, то посеред тарілки здіймався цілий острів з нею. Потім Вулко діставав пачку дієтичних сухарів та кришив їх у суп. Сумна історія, але для нас, правду сказати, то були постійні веселощі.

Що ж стосується Кібера, то він був хвальком, але не сифілітиком. Дехто охоче похваляється тим, чого не має. Петерсен, блідий юнак, який сидів у кінці столу, не промовляв жодного слова. І він знав чого. За кілька днів він зник, і ми його більше ніколи не бачили.

Петерсен був моїм шкільним товаришем; я провідав його в лазареті, коли останній раз мав їхати на фронт. Своїй халепі він завдячував надзвичайно гарній жінці, райській пташці, яку одного вечора зустрів у «Тіволі[200]».

Креппен, інтерн, до якого він нарешті звернувся і перед яким висповідався, лаяв його на всі заставки: «Немає нічого гіршого, ніж подорожні принцеси, які з'являються в напівтемряві». Він також сказав: «Вона нічого не пропустила. Порівняно з цим турецька музика — то просто дитяча гра».

Коли я прийшов до Петерсена, він сидів на розкладачці, на нічному столику перед ним стояли різні ліки. Він мав жалюгідний вигляд.

— Вальтере, як справи?

— Мені гаплик, я маю звалити звідси.

— Та ти ще підеш на поправку. І добре, що ти зразу прийшов сюди, а не до Кракауера.

— Я був у Кракауера. А краще не стане в жодному разі. Вони щодня знаходять у мене щось нове.

Тут зайшов лікар, він був дуже люб'язний: «Вам краще протягом дня не сидіти на ліжку». Потім він знову вийшов.

Вальтер підвівся; в кімнаті був тільки один стілець, тож він на нього й сів.

— Вони поводяться тут зі мною, як із прокаженим, власне, таким я і є. Особливо медсестри — вони тричі миють руки, якщо тільки доторкнулися до дверної ручки. Відвідувачів вони також неохоче пускають. Це специфічна установа.

Він мав рацію. У сто разів краще бути пораненим. То був законний квиток: поранення з правом на відпустку додому. І той, і той випадок належали до desastres de la guerra[201], але оцінювалися вони по-різному. Траплялися оази, де все це сприймалося з гумором, якщо головний лікар був циніком. Орландо розповідав про один лазарет під Дує, де всі збавляли час у бурлескних жартах. Особливим святом була реєстрація нових хворих. Новенького виводили до комісії, що складалася з пацієнтів, перевдягнених у лікарів, вони розпитували його, і той мав розповісти, як таке могло статися, вони просили показати їм наслідки. Потім вони хапалися за голову: «Який неймовірний випадок!»