Наближення. Наркотики і сп'яніння

Що ж стосується Вальтера, то тут уже було не до сміху — ні для нього, ні для інших. Він був зі Східної Фризії, а його габітус досить точно відповідав титульному героєві Попертового[202] «Гельмута Гаррінґи». Цей роман відіграв свою роль в історії «Вандерфоґеля» та його виховання, спрямованого на стриманість. Ця книжка вже забута; та у своїй зосередженості на одній темі й чіткому поділі на світле і темне то був справжній шедевр. Гаррінґа, ідеальна германська постать, зазнає краху через академічні звичаї, до яких він, по суті, відчуває огиду. Після нав'язаної йому пиятики він випадково зустрічається з повією; наслідком є повне зараження. Гаррінґа вирішує, за висловом Вальтера, звалити подалі. Те, що не можуть вилікувати лікарі, лікує стихія — він запливає далеко в море аж до повного виснаження сил.

Гаррінґу поважали в житті та в його професії — розумний, здоровий, щасливо заручений. Поперт хотів зобразити типовий випадок, і це йому добре вдалося; прикладом цьому був Вальтер — зокрема і в тому, що стосувалося нищівного почуття сорому. Коли я прощався з ним, він сказав:

— Найгірше те, що я не можу бути з вами — саме тепер, коли ще й американці лізуть нам на шию.

102

Поперт завдяки своєму фахові мав глибоке розуміння взаємозв'язку сп'яніння, хвороби і злочину, адже він був суддею в Гамбурзі. Він видавав «Передовий загін», часопис, присвячений реформі щоденного життя. У Гельмуті Гаррінзі постає світла фігура, яка повертається під різними іменами, востаннє під іменем арія. Це слово тоді ще не мало такої гостроти; подібні поняття мерехтять, ніби іскри на бікфордовому шнурі, аж поки згаснуть або підпалять феєрверк. Слова самі по собі не є небезпечними, такими вони стають, якщо з них роблять зброю. Тоді вони стають ключовими словами. Поперт помер 1932 року, тобто вчасно, аби не застати того, як слово, яке він впровадив, стало модним. Шана його тоді оминула, адже відповідний реєстр позначав його як «напівєврея». «Такі можуть усе», — казали тоді.

103

Вальтера я побачив знову вже після війни, це було одного недільного ранку в Ганновері, тоді він сидів на сонечку перед Крепке[203]. Він гукнув мене, коли я проходив повз нього, і я зразу його пізнав, хоча його волосся прорідилося. У нього був незнайомий мені вираз обличчя. Я підсів до нього і почув, що він приїхав у справах із Гамбурґа. Там він працює в експортній фірмі та збирається їхати до Бразилії. Поговоривши про те й про се, я звернувся до нього із запитанням:

— Вальтере, ти виглядаєш блідим. Як у тебе із здоров'ям? З тобою ж, здається, трапилася одна кепська пригода?

Він поглянув на мене:

— Не вдавай, ніби ти нічого не знав. Відтоді не минало й години, щоб я не думав про це.

Після того як його частина спадщини розтанула почасти через інфляцію, а почасти через витрати на різних лікарів, останній оголосив його таким, що цілком одужав — restitutio ad integrum. «Йди й надалі більше не гріши».

Будинок фірми, в якому він працював, погано опалювався. Його письмовий стіл стояв біля вікна з видом на Альстер[204]; з вікна дув протяг. Простуди з'являлися одна за одною — нежить, кашель, грип, ревматичні болі всіх видів. Невдовзі вони перейшли на руки, потім на шию, якось, коли він розсміявся, застрайкував правий бік обличчя. В цьому плані після битви у Фландрії він був вразливим.

— Знаєш, у нас в конторі є такий жартівник. Коли я зайшов, він вигукнув: «Петерсене, оце сюрприз — у вас що, сифіліс?» Усі засміялися, а мені наче хтось ножа в тіло увігнав.

Він замовив ще один коньяк — мене це подивувало, адже раніше він був зовсім непитущим, а тут п'є ще до обіду. А потім, старанно вимовляючи склади, так ніби він відкривав замок зі складним ключем, він промовив: «Феноменологія».

Це звучало, не як розмова із самим собою, але й не як повідомлення. Я запитав:

— Ти хочеш займатися в тропічному лісі філософією?

— Це слово має так само мало спільного з філософією, як і артилерійська бригада верхи на конях з військовою справою.

— Та з чим же тоді, заради бога?

— Це просто слова, складні слова.

— Ти маєш мені трохи детальніше розтлумачити.

— Тут усе зовсім просто: лікар, до якого я тоді звернувся, пророкував мені, що «якщо хтось і має перспективи заробити собі параліч, то саме такий як я», той, кому вже добре попсували нерви. І як це можна помітити? Якими є перші ознаки? Проблеми з вимовою. Це стає помітно саме з такими словами. Так само і з конем, коли в нього наближається параліч, то він спершу натикається на складніші перепони. Щось подібне ти маєш уявити собі й зі словами. Я також щовечора просвічую свої зіниці.

— Вальтере, викинь це з голови.

— Тобі добре казати. Я ще тоді сказав, що мені гаплик.

Справжнє жахіття — товариш просовує слова, ніби чутливі вусики в загрозливу темряву. Страшно для того, хто знав його раніше. Очевидно, страх завдав йому більше шкоди, ніж сама хвороба.

— Я думав, що того, хто колись вистояв на Соммі, вже нічого не може збити з пантелику.