Наближення. Наркотики і сп'яніння

У надмірному вживанні криються ще й інші небезпеки — наприклад, параліч дихальних м'язів. Він загрожує у ранкові години, коли в намаганні зберегти високу концентрацію активної речовини доводиться постійно збільшувати дозу. Так само, вже не маючи жодної надії, подвоюють ставки азартні гравці. Після гармат за борт летить і якір. Та корабель тоне швидше, вода доходить до грудей, що майже не відчувають холоду. Айсберги зсередини та ззовні: мозок як шапка, видима його частина. Вухо вловлює такт бортової капели; вона грає мелодію життя.

156

Наші ночі надто короткі для таких далеких мандрів. Розвиднялося; сурма вже сурмила підйом. Ззовні долинало, як крок-у-крок іде зміна варти; проходили також кавалеристи, які хотіли «розім'яти» своїх коней, поки на плацу ще нікого не було. Була неділя, до походу в церкву ще залишався час. Це було справою добровільною, але вищі чини мали обов'язок забезпечити відвідини церкви відділенням. Поки йшла служба, вони збавляли час в одному з шинків, розташованих неподалік. Навіть у розмовах, які там точилися, відчувався присмак меланхолії пуританських неділь.

У будинку також пожвавішало: полковий кравець, як і більшість старих солдатів, уставав дуже рано, колеги наслідували його приклад. У довоєнний час вони встигали ще до сніданку вишити номери на цілому стосі аксельбантів, кожен за три пфеніги. Навпроти також уже горіло світло.

Там сидів лейтенант фон Айнем, який не одержував доплати, й писав адреси — тисячу адрес за десять марок.

Коли після такої ночі починає світати, є небезпека, що у вас буде настрій, як на судовому засіданні. Звичні дрібні звуки, з якими починається день, ще ніжні, промацувальні рухи в кімнатах і на поверхах, на сходах та в передпокоях набувають моралізаторського забарвлення, звучать як обвинувачення. Ми хочемо їх заперечити, стерти з пам’яті. Проте вони стають дедалі голоснішими, як звуки оркестру, які після ледь чутної увертюри заповнюють все приміщення й виходять назовні. І тут годі чинити якийсь опір.

Обкрадання суспільства стає відчутним, коли ми вдаємося до таких «ексцесів». «Excedo» — я виходжу назовні, я віддаляюся, причому негайно з власних обмежень, а також із соціальних рамок. Ексцес є збуренням. Раніше чи пізніше все це загрожує «exclusio» — виключенням.

Самотність насолоди додається як обтяжлива обставина. Вона то сильніше стає потребою, що більше наркотик заслуговує цієї назви. Студент, який бозна якої ранньої години повертається до себе смертельно п'яний ще й у стані шаленства, одержує від своєї хазяйки доброго прочухана. Він наробив дурниць; сусіди обурюються, але й мають розвагу. Зовсім інша ситуація, коли та сама хазяйка о звичній годині заходить до кімнати з тацею і бачить того самого студента, блідого, неспроможного щось сказати, який сидить у кріслі, витріщившись у порожнечу. Така людина стає лячною.

Але лячною для студента є також і хазяйка, яка добре виспалася і в доброму гуморі заходить до його кімнати. Дуже не хочеться бути заскоченим у такому стані. Адже він споріднений із злочином, ще й великим, злочином, який вчиняють на самоті. Можливо, щось таке уявляв собі Ніцше, коли писав свої пасажі про зло. Дрібний злочинець, мерзотник, співучасник і шахрай економічно залежний від суспільства, а фізично — від доброго товариства. Якщо він доводить себе до стану сп'яніння на самоті, то це стає ерзацдією.

157

Проте в такі ранні години ворожим здається не лише суспільство, яке заклопотано починає свій день, а щось значно більше. Небезпека є і залишається, тож треба бути напоготові. Дівчинка спустилася сходами, її батько, пан Людеманн, зачинив віконниці. За два квартали звідти Гаарманн[316] орудував сокирою.

Усе це супровідні явища, побічні звуки, як каже Кубін. Вони пов’язані з прощанням із тихою, врочистою ніччю. Там ми були в безпеці, ми були глибоко закоріненими, аж тут уже насувається світло зі своїми безжальними стрілами.

Значно більше життя, ніжнішого й витонченішого, є під сподом дня, ніж на його поверхні. Всі ці бруньки, павутинки, волоконця, міцелії[317], кладки яєць, нематоди[318] стають видимими лише тоді, коли пробивається перший промінь, який їх швидко знищує. Але все-таки залишається коріння, що тримає листя, міф, що тримає історію, поет, без якого не буває мислителя, сон, який живить наші труди і дні.

«Ніч глибока, глибша, ніж то здається дню[319]». «Більше світла[320]» — тут існує й потайний варіант: темрява. Байдуже, з якою жінкою ми спимо, через неї ми хочемо повернутися до матері. Саме їй, а не Афродіті належить вівтар, на якому ми приносимо жертви. Афродіта лише надає форму, як боги надають форму загалом усьому. Одних вони сприймають надто серйозно, а інших недооцінюють. Звідси й усі серйозні суперечки, які заслуговують так називатися.

158