Наближення. Наркотики і сп'яніння

Квартира, насамперед спальня, завжди має зберігати в собі щось від гнізда або від печери; повинен існувати прихисток. Слово «Bau[321]» має підземний характер. Ми зразу думаємо про ходи й камери, що їх виривають тварини, а особливо про Малепартус[322], нору лиса Райнеке. Ще з дитинства мені подобалися такі гнізда, які були закриті ще й згори, як, наприклад, у миші-крихітки, шпака, кропив'янки. Зрозуміло, що натомість мені не подобаються скляні будівлі, які, приміром у Нью-Йорку, викликають у мене радше подив, ніж захоплення. Для лабораторій та обсерваторій я, певна річ, хотів би зробити виняток, але навіть в обмежених симбіозах, які утворюють офіси й школи, скляні стіни не до місця. У скляному шпиталі можна підрихтуватися, але не одужати.

Я завжди надавав перевагу темним фіранкам; проте світло з часом усе сильніше просочувалося крізь них. Воно забарвлювало шпалери, книжки та меблі у бліді кольори та висмоктувало з них реальність.

Я сидів у кріслі; синя коробочка стояла на столі. Її вміст майже не зменшився; напевне, я спожив не більше одного грама. На думку експертів, для початківця це було навіть забагато. Якщо я хочу «тримати висоту», то маю спробувати ще раз, але із сильнішою дозою. Я був у роздумах; двері зачинені; покоївка, яка займалася прибиранням кімнати, приходила в неділю пізніше. Для таких мандрівок треба заховатися десь глибоко в самій матерії, мати приміщення, вирізані глибоко в скелі, до яких ведуть сотні сходинок.

Разом із дозою зростав ризик. Здається, що під час небезпечних ситуацій ми відмикаємо спостережну функцію. В ході війни або під час пожежі це може вирятувати нас із ситуації, в яку ми втрапили. Ми бачимо той чи той вихід; вважаємо це інстинктом. Годі заперечувати, інстинкт — слово, як і будь-яке інше. Тим часом наш внутрішній спостерігач невдовзі перебиратиме на себе роль то прискорювача, то модератора, а також набуде форми логічного втручання всупереч волі — так буде і тут.

Протічної води в цьому помешканні ніколи не було; прислужниця приходила, коли пожилець був на службі, та квапливо прибирала. Вона заправляла ліжко й наповнювала водою горня для вмивання. Помиї з миски виливала у відро, вичищала попільницю та за старим добрим звичаєм звільняла від вмісту нічний горщик.

Якби отрута мала десь зникнути, то тут було найкраще місце. Дух поміркованості змусив мене підвестися та викинути вміст коробочки у відро; його підказки були деталізованими, наділеними майже священницькою делікатністю. Я був змушений промити коробочку під струменем води, щоб розчинилися навіть сліди, які можна було б вишкребти нігтем, «Un soupçon[323]» — так називалися сліди на стінках порожніх чарок.

159

Отже, з'явився мій стерновий — він завжди на борту, але рідко виходить на палубу. Кілька разів за життя все ж таки трапляється так, що ми безпосередньо сприймаємо поворотний момент. Раніше вважалося, що у разі, коли трапляється особисте нещастя, не варто прикликати великі сили — у людини були посередники, випробувані патрони, святі-заступники. Те, що таких культів, своєрідних резервних армій помічників, було дуже багато, є цілком доречним, адже кожен відчуває потребу в чомусь особливому, в певній прихильності, спрямованій безпосередньо на нього. Навіть сьогодні ще цілком природно вживають вислови на кшталт «мій добрий дух».

Місце кожного у космосі, як візерунок ліній руки, залишається неповторним навіть серед мільярдів собі подібних. Принаймні в цьому аспекті астрологи знають більше, ніж інші.

У будь-якій ситуації для кожного є якийсь вихід, варто лише розпізнати знак. Під час їзди на автомобілі слід розрізняти червоне й зелене світло, треба також знати номер аварійного виклику. З акустичного погляду, кожен має свій вигук, який пробиває перепони, але треба знати правильне слово. «Сезам» — і відкриється вхід до печери.

160

Уже й не пригадаю, чи приносили мені сніданок на Міттельштрасе. Ця прогалина в моїй пам'яті здається мені дивною насамперед тому, що стосується багаторічної звички. Натомість позірно банальні подробиці збереглися в пам'яті, так ніби вони лежать переді мною на столі, як та синя коробочка. Очевидно, речі щоденного життя мають якісь тягарці, які врівноважуються лише в спогадах.

Хай там як, але того ранку ніхто не приніс мені кави. Можливо, її нечасто подавали й моїм попередникам, серед яких, до речі, був навіть старий Гінденбурґ, який 1866 року в чині молодшого лейтенанта Третього гвардійського полку займав обидві кімнати.

Я перевдягнувся, зібгав білизну на своєму застеленому ліжку, щоб виглядало так, ніби я щойно встав. Це старий виверт «сов». Потім пішов скупатися — не у великі бані Ґосеріде, а в скромний заклад зовсім неподалік, який вже був відчинений. Я попросив термометр у свою кабінку, оскільки слід було виявити обережність, адже шкіра ще залишалася нечутливою. Гаряча вода була дуже приємною після холоду, який проник до глибини кісток. Термічну рівновагу було відновлено.