Напередодні Армагедону

крізь суцільний морок

(що аж різав у вічі)

та мертву тишу

(що аж дзвеніла в вухах).

Світ потьмарився в наших очах (хоч вони й були заплющені), і ми втратили відчуття часу та простору. Усе наше єство пронизував крижаний холод небуття. Ні ворухнутися, ні озватись — ані вголос, ані подумки — ми не могли і з запаморочливою швидкістю неслися в Невідомість.

На щастя, невдовзі ми знепритомніли.

Розділ 3 Кер-Маґні

Коли я отямився й розплющив очі, то найперше подумав, що якомусь дурневі стукнуло в голову пофарбувати стелю в червоний колір.

За мить я зрозумів, що помиляюся — наді мною була не стеля, а щось на зразок навісу, обтягненого червоним шовком. Я був у просторій кімнаті, обмебльованій з неабияким смаком і на старожитній манер. Поза будь-яким сумнівом, це була спальня. Я лежав горілиць на широкому ліжку, поверх хутряного покривала, поклавши голову на м’яку шовкову подушку, найпевніше, набиту пухом. А той навіс, що мені спершу видався за стелю, виявився нічим іншим, як балдахіном. Справжнім балдахіном, хай мені грець!

На мені була новенька біла сорочка з якоїсь схожої на батист тканини, білі бавовняні штани, точніше, підштанки, довгі, майже до колін, червоні шкарпетки. Ця одіж аж ніяк не призначалась для сну; мені бракувало уяви, щоб назвати таке вбрання піжамою.

Те саме можна було з певністю сказати і про Інну, яка лежала поруч зі мною. Оторочена тонким мереживом сорочка без рукавів, що сягала їй до середини литок, а вище пояса щільно облягала стан, залишаючи відкритими плечі та верхню частину грудей, швидше була спідня, ніж нічна. Цей здогад підтверджували й шовкові панчохи на ногах — навряд чи тут (хоч де б ми були) заведено спати в панчохах; принаймні Інна такої звички не мала.

Я міркував повільно, але у правильному напрямі. З окремих частин мозаїки в уяві складалася цілісна картина.

Спальня. Ліжко з балдахіном. Килими — явно старовинні, але новенькі на вигляд. Вікна — не прямокутні, а заокруглені зверху. Масивні гаптовані золотом штори. Склепінчаста стеля. Камін з чавунними ґратами, а над ним — опудало оленячої голови з гіллястими рогами. На одній з гілок висів домашній халат темно-червоного кольору; саме в таких халатах, на моє переконання, англійські аристократи часів Чарлза Діккенса сиділи вечорами у зручних кріслах перед вогнищем у каміні й неквапно пихкали люльками. Між ліжком та широкими двостулковими дверима стояв невеликий стіл на примхливо вигнутих ніжках, поряд — два фотелі з м’якими спинками та сидіннями; на червоному оксамиті спинок вишиті золотом три геральдичні корони.

І нарешті оця чудернацька спідня білизна. Я спробував уявити верхню одіж, яка б органічно вписувалася в цю обстановку…

— Ану його до дідька! — вилаявся я вголос. — Що за чортівня?!

Інна ворухнулася, повернула до мене голову й розплющила очі.

— Вже прочумався?

— Та здається, — невпевнено відповів я. — А ти?

— Не знаю. Оце лежу собі й думаю: що з нами діється, куди ми потрапили?

— Ну і?

— Нічого путнього не виходить. Ясно одне: усе це не сон. Нас перенесло в якусь іншу місцину.

— І якщо це не декорація, — я махнув рукою, вказуючи на кімнату, — то ми опинилися в минулому.

— Або в якійсь казковій країні.

— В іншому вимірі?

— Може, й так.

Я підвівся на ліжку й сів.

— Ну й утнув нам Леопольд, чорти б його взяли!

— Тут ми самі винні, — сказала Інна. — Нам належало бути вкрай обережними. Знали ж бо, що кіт володіє чаклунськими здібностями, однак не контролює їх.

Я мусив визнати слушність її слів.

— Атож, винні. От і вклепалися в історію.

— Але чому такий похмурий тон? Чому „вклепалися“? — за вдаваною бадьорістю Інна намагалася приховати свою розгубленість. — Звідки ти взяв, що ця історія неодмінно має бути поганою? А може, якраз навпаки — ми потрапили в добрий, радісний світ.

— І цікаво було б дослідити його, — закінчив я її думку.

— Певна річ. Я б із задоволенням пожила тут якийсь час. Принаймні ця кімната справляє на мене дуже гарне враження. А тобі як? Подобається?

— Ще б пак! — я широко усміхнувся. — Особливо ліжко. Це, знаєш, одна з моїх заповітних мрій — кохатися з тобою на такому широкому ліжку.

Інна всміхнулась у відповідь:

— Іронізуєш, отже, не втрачаєш оптимізму.

— Щодо кохання на цьому ліжку я зовсім не іронізую, — серйозно відказав я. — Проте й оптимізму не втрачаю.

Ми встали з ліжка і на підлозі, вкритій килимами, зразу ж надибали дві пари кімнатних капців, ніби навмисне призначених для нас — так вони пасували до наших ніг.

— А може, й навмисне, — озвалась Інна.

Я не заперечував.

Штори на обох вікнах спальні були розсунені й кімнату щедро заливало денне світло. Ми підійшли до одного з вікон і навстіж одчинили віконниці. В обличчя війнуло свіже, сповнене квіткового аромату повітря.