Напередодні Армагедону

„Інночко, — спинив я її, — не забувай, що ти в чужому монастирі. Суальда краще знає тутешні правила, і якщо каже, що не годна чогось, то так воно і є. В кожнім разі, вона служниця, а ти в її очах — вельможна пані“

„Все гаразд, Владику. Я все розумію. Просто трохи розгубилася. Звертатися на „ти“ до літньої жінки, яка називає мене пані…“

— …Гаразд, Суальдо. Ти сказала „царство йому небесне“. Отже, верховний король помер?

Жінка зітхнула:

— Я, ласкаві панове, лише проста служниця, і не мені судити, чи може вмерти Великий Метр, чи ні.

„Метр!!! Ти чула?!“

„Невже це той самий колишній господар Леопольда?“

„Здається, він…“

— То ти сказала „Метр“, Суальдо?

— Атож, пані, верховний король.

— Його так звали? — запитав я.

— Ні, пане, так його називали.

— А як же його звали?

— От цього я не знаю, панове. За все своє життя я не зустрічала жодної людини, яка б це знала. Ще за діда мого прадіда милостивого пана короля звали тільки Метром. З давніх давен він правив світом, отож, боюсь, його хрещене ім’я вже забулося.

— Ти кажеш про нього в минулому часі, — зауважила Інна.

Суальда здивовано підвела брови:

— У минулому? Перепрошую пані, як це я кажу в минулому? Я ж вам зараз кажу?

„Сили небесні! — заволав я в думках. — Таж вона дурна, затуркана селючка!“

„Не думаю, — сказала Інна. — Вона дуже вміло уникає прямих відповідей“.

„Хитрість — ще не ознака великого розуму“.

„І все ж вона знає більше, ніж удає“.

„От цього я певен“.

Шако припер здоровенну тацю з запеченою гускою, смаженою картоплею у фритюрі, тушкованими грибами в соусі та ще кількома стравами, назв яких ми не знали.

— Ще буде суничне морозиво та гарячий шоколад на десерт, — сказала Суальда. — І це, на жаль, усе. Ви вже даруйте, ласкаві панове, але поява ваших милостей була така несподівана, що я не встигла підготуватись як годилося б.

— Та пусте, — розгублено промимрив я. „Оце так! Тут годують, як на забій“

„А як же інакше, — спокійно відповіла Інна. — Це ж маєток верховного короля. Видно, Метр був справжній Лукул… Чи, може, його гості були неабиякими ласунами“.

— Обіцяю, що ввечері, — між тим провадила Суальда, — я виправлю свій недогляд.

Уявивши, яка тоді буде вечеря, я ледве не застогнав.

Певний час ми їли мовчки. Усі страви були надзвичайно смачні, тож мені доводилося стримувати себе, щоб не об’їстися, та ще й залишити місце для обіцяного десерту.

— Суальдо, — нарешті озвалася Інна, — ти неправильно мене зрозуміла. Я питала, чому ти кажеш про Метра „правив“, а не „править“.

— Бо він уже не править, пані.

— Виходить, він помер?

— Цього я не казала.

— То він живий?

— І цього я не казала, перепрошую пані.

„…!!!…?!…!…!!!“ — подумки вилаявся я.

Інна кинула на мене гнівний погляд.

„Раніше я гадала, що найбрутальніше лається сантехнік дядя Володя з гуртожитку нашого факультету. Тепер бачу, що помилялася: у дяді Владі куди більший словниковий запас…“ І до Суальди:

— Принаймі Метр уже не верховний король?

— Цього я не казала, пані, — повторила Суальда фразу, від якої мене вже тіпало. — Ніхто не позбавляв Метра титулу верховного короля, а сам він його не зрікався.

„А щоб її покорчило!“ — вже не стрималась Інна.

— Однак мусить же хтось правити замість нього. Регент, скажімо.

— От-от! — чомусь зраділа Суальда, ніби її вивели з неабиякої скрути. — Регент. Великий інквізитор, його високоповажність Ференц Карой.

„Ба! Великий інквізитор! Либонь, тутешній послідовник Торквемади. Ференц Кар… ой! Владику, ти чув?“

„Так, так, справді, — схвильовано промовив я, згадавши, як кіт говорив, що учня Метра звали Ференц. — Ти гадаєш, що…“

„Певна річ! Я не вірю в випадковий збіг обставин“.

„Я теж. Все сходиться: цей Ференц був учнем Метра, тож і не дивно, що він став його наступником“.

„І ще одне, — додала Інна. — Карой — слово, безумовно, угорського походження“.

„Якщо не помиляюся, древнє родове ім’я“.

„Ну а Ференц, за твердженням кота, мадяр“.

„Що ж, у такому разі, ідентичність метрового учня Ференца і регента Ференца Кароя можна вважати доведеною… чи встановленою. Подумати лишень — великий інквізитор! А ми збирались шукати його в Києві…“

— Отже, — промовив я вголос, — тепер Кер-Маґні належить регентові?

Суальда заперечно похитала головою:

— Ні, пане.

— А кому ж тоді?

— Це залежить від вас.

— Від нас?

— Атож, панове, від вас. Ви маєте кота?

— Ну, маємо… („Кроку не можна ступити без Леопольда…“) А що?

— Кіт має велике значення, пане. Якщо, звісно, це той самий кіт. Можна спитати, як його звуть?

— Леопольд.

— Це звичайний кіт?

— Ну, не зовсім звичайний, він якоїсь рідкісної породи. Дуже схожий на сіамського, проте не сіамський, а… як би це сказати…

„Гадаю, можна сказати прямо, — зауважила Інна. — Здається, тут дивовижні здібності Леопольда ні в кого не викличуть серцевого нападу“.

І закінчила замість мене:

— Він уміє розмовляти, Суальдо. По-людському.

— І він належить вам?

— Ну, власне, він вважає нас своїми господарями, а ми проти цього не заперечуємо.

— Отже, ви — пан Владислав і пані Інна?

— Так воно і є, — сказав я, трохи здивований. — Але звідки ви знаєте?

— Сьогодні вранці, — втрутився у розмову Шако, — ми знайшли на кухні чотирьох кошенят…