Напередодні Армагедону

„Ланс-Оелі — ціла планета?!“

„Атож. Кожна Грань — планета, аналог Землі в іншому вимірі. Мені вже давно закралась підозра, що Грані не можуть бути одним світом, однією планетою. Надто вже багато усього тут коїться“.

„Мабуть, твоя правда…“ — погодився я і спитав у Шако:

— А яким же чином люди переходять з однієї Грані на іншу?

— Прості люди — трактовими шляхами, — відповів хлопець. — Їх прокладають інквізитори чи рівні їм за могутністю чаклуни. Наші місцеві відуни на це не здатні. Дядько Ервін якраз і шукав ці трактові шляхи, проте не знайшов жодного. Тепер він вважає, що на Ланс-Оелі взагалі нема трактів. А якщо й є, то десь далеко за морями.

— Гм, це погано… А чому твій дядько не попросив Метра прокласти трактовий шлях?

— Він просив.

— І що відповів Метр? Відмовив?

Шако кивнув:

— Навіть чути про це не схотів. Дядько Ервін казав, що то була найстрашніша мить у його житті. Верховний король глянув на нього так, ніби пронизав наскрізь, і моторошним голосом запитав: „Тобі що, тут не подобається?“ Мій дядько не з боязких, але він ні від кого не криється з тим, що тоді його пойняв такий панічний жах, що він чкурнув звідси, аж п’ятами замигав, і біг, доки не впав з утоми.

— Ага! — тільки й сказав я і значуще поглянув на Інну.

— А сам Метр? — запитала вона в Шако. — Він не потребував трактових шляхів?

— Звісно, ні. Адже Метр — Великий. Відстань для нього не мала жодного значення. Коли треба було, він миттєво з’являвся в Кер-Маґні — а потім, так само миттєво, зникав.

— Інквізитори теж так можуть?

— Ні, пані, вони так не можуть. Але й їм не потрібні тракти. У книжках я читав, що для могутніх чаклунів межі між Гранями в деяких місцях прозорі.

— Як це?

— Деталей не знаю. В тих книжках нічого конкретного про це немає.

— А сам ти коли-небудь бачив інквізиторів?

— Атож, пані, бачив. Останні два роки Метр майже постійно жив у Кер-Маґні і час від часу влаштовував тут наради з маґістрами Інквізиції.

— А як же вони приходили сюди?

— Самі не приходили, їх приводив Метр. Навіть для найдосвідченіших інквізиторів подорож із Вічного Міста до Ланс-Оелі займає понад місяць.

— Отже, після смер… після зникнення Метра у вас не було гостей з інших Граней?

— Та ні, все ж таки був один. Наприкінці лютого до нас завітав командор… даруйте, забув його ім’я. Здається, воно закінчується на „тшеллі“. Так от, цей командор розповів нам про смерть верховного короля і про призначення великого інквізитора регентом Імперії. Коли він прочитав заповіт Метра стосовно Ланс-Оелі, то лише розгублено знизав плечима і промимрив: „Під кінець дідуган зовсім здурів“.

Суальда підняла була руку, щоб дати онукові чергового потиличника, та я поглядом зупинив її. Вона скорилася.

— Отже, Метр усе-таки помер? — спитала Інна.

— Цього я не казала, — затято мовила Суальда.

А Шако розвів руками.

— Певно одне: на цім світі його вже нема. Метр не був звичайною людиною, й але й чаклуном він не був. Він був Великим, останнім із Великих, і, може, не тільки його душа, а й він увесь піднісся на небо.

— До речі, — озвався я. — Хто такі Великі?

— Великі, це Великі, — розгублено відповів Шако. — У прадавні часи вони були надіслані Всевишнім на землю, аби наглядати за людьми, наставляти їх на путь істини… Так, принаймі, стверджує наш священик і так написано в багатьох книжках. Але дядько Ервін сумнівається в цьому. Він каже, що це надто гарно, аби бути правдою. Дядько взагалі в усьому сумнівається і не радить брати на віру все написане в книжках. Він каже, що там багато вигадок.

— Це зважаючи в яких книжках, — сказав я. — Якщо книжки наукові, то їм, з певними засторогами, можна вірити.

— Геть усі наукові книжки написані латиною, пане ґрафе. А я латини не знаю.

— Тому тобі краще заткнути пельку, — сердито зауважила Суальда. — І не базікати про речі, в яких нічого не тямиш.

Пообідавши, ми з Інною помили руки й витерли їх об серветку.

— Суальдо, — сказав я, — тут, часом, не знайдеться для нас якогось вбрання?

— Скільки завгодно, пане, і яке завгодно. Для пані — в її гардеробній, це сусідня кімната; а для вас — на вашій половині.

— На моїй половині?

— Атож, пане. Його величність не знав, хто буде його спадкоємцем… а втім, може, і знав, що вас буде двоє, тому й розділив горішній поверх на три частини — покої для хазяїна, для хазяйки і для гостей. Якщо ви не заперечуєте, Шако проведе вас на вашу половину, а я тим часом допоможу вдягтися пані.

— Гаразд, — кивнув я і подумки сказав Інні: „Піду огляну свої апартаменти. Подивлюся, чи не висять у моїй спальні такі самі роги“.

„Якщо немає, можу подарувати свої“.

Я пропустив повз вуха жінчин жарт і звернувся до Шако:

— Ходімо, хлопче.

Ми вийшли з Інниної спальні, проминули невеликий передпокій з двома прямокутними дверцятами обабіч і опинились у просторій, розкішно вмебльованій вітальні.

— Яка пишнота! — мимохіть вихопилось у мене.

— Вам подобається? — спитав Шако.

— Атож, — відповів я. — Мені тут усе подобається. Тільки от бабця твоя… ну, трохи дивна.

— Ваша правда, пане ґрафе. Вона знає куди більше, ніж говорить.

— Я це помітив. Видно, вона небалакуча.

Шако захихотів: