Напередодні Армагедону

— Де ж пак, небалакуча! Та вона кому завгодно памороки заб’є… точніше, забила б, якби… — він по-змовницькому стишив голос. — Річ у тім, що торік Метр укоротив їй язика.

— Що?!

— Ну, звісно, не насправді, а… як би це сказати?… Словом, він там щось начаклував, і після того бабця Суальда стала тримати язика за зубами.

— Але ж навіщо?!

— Гадаю, через те, що вона забагато знає.

— А хіба це злочин — багато знати?

Хлопець на ходу замислено потер чоло.

— Взагалі-то ні, пане. Однак на місці Метра я, мабуть, учинив би так само.

— З якого б це дива?

— Бо бабця віддавна служила у Метра, вона багато знає, але мало що з того розуміє. Раніш, бувало, таку нісенітницю верзла, що… Повірте: теперішня її потаємність дратує значно менше, аніж колишня балакучість.

Я стиха хмикнув.

Нарешті ми зупинилися перед широкими дверима.

— Це вхід до Метрової бібліотеки, — благоговійно мовив Шако. — Вона сполучає покої пані з вашими… Там стільки різних книжок! — Очі його на мить заблищали, а потім згасли. — Проте більшість написані латиною, — з жалем додав він.

— Ану стривай! — зупинив я його, враз усвідомивши, що як тільки опинюсь у бібліотеці, то навряд чи виберуся звідти до вечора. — Якийсь інший шлях є?

— Через коридор. Але так буде ближче.

— Пусте. Ходімо через коридор.

Ми пішли.

„Інно! — покликав я подумки. — Ти чуєш мене?“

„Чую, любчику. Де ти?“

„Мандрую нашими палатами. А ти?“

„У гардеробній. Суальда показує мені сукні — це казка!“

„Такі гарні?“

„Не те слово. Аж очі розбігаються! Ніяк не можу вибрати щось одне“.

„Співчуваю“.

„Не глузуй, це справді важко. До речі, Суальда наполягає, щоб під сукню я надягла ще кілька спідниць. Вони, звісно, чудові, але я не розумію…“

„Так треба, сонечко. Роби, як каже Суальда, і вийде дуже красиво. Зверни увагу на крій суконь: нижче пояса вони тонкі, просторі, спадають складками, у більшості з них поділ нерівний, по боках підіймається майже до колін, а то й вище. Тож не турбуйся, спідниці буде видно, ще й як“.

Я виразно відчув Іннин подив.

„Звідки ти знаєш?! Невже я передаю „картинки“?“

„Ні, не передаєш. Та й не до „картинок“ мені зараз — я йду і не хочу спіткнутися. Просто я здогадався…“

„Хвилечку!“

Хвилечку я йшов мовчки.

„Владику!“

„Га?“

„Твоя правда. Я оце розпростерла на підлозі нижню частину однієї з суконь — вийшов овальний шматок тканини“.

„І виріз для талії зроблений не по центру, а трохи ближче до переднього краю. Ззаду поділ сукні тягтиметься по підлозі“.

„А як ти здогадався?“

„Це ж елементарно, Ватсоне. Чистісінька дедукція. Твоє вбрання має ґармонійно вписуватися в оточення. Куца спідничка й чорні колготки, так само, до речі, як і криноліни часів Елізабети Першої, тут не годяться“.

„Зрозуміло. Отже, ти в мене — знавець місцевої моди?“

„Ну, не зовсім. Деяких дрібниць я не знаю“.

„Наприклад?“

„Скажімо, які в тебе трусики, і чи є вони взагалі. Якщо хочеш знати мою думку, то з таким вбранням у них немає жодної потреби. Ну, за винятком хіба кількох днів на місяць. А решту часу вони лише завдаватимуть тобі зайвих незручностей. І мені також — якщо ми надумаємо швиденько, мимохідь…“

„Замовч“, — лагідно сказала Інна.

„А що тут такого? Хіба ми ніколи…“

Нарешті отримав „картинку“: в обличчя мені полетіла купа жіночої білизни. Зніяковівши, я квапливо заблокував свою свідомість.

— Щойно ви розмовляли з пані? — напівзапитливо, напівствердно промовив Шако.

Я здивовано глянув на нього:

— Звідки ти взяв?

Хлопець хитро всміхнувся:

— Я вже давно здогадався, пане ґрафе. За обідом ви не обмінялися жодним словом з пані ґрафинею, але з ваших поглядів не важко було зрозуміти, що ви розмовляли подумки… А щойно у вас був такий відчужений вираз обличчя, ніби були не тут, а в якомусь іншому місці. От я і вирішив, що ви розмовляли з пані.

Тим часом ми проминули коридор і ввійшли до моїх покоїв.

— А ти, бачу, нівроку розумний, — сказав я хлопцеві.

Шако зашарівся.

— Тільки от мало знаю, — мовив він із зітханням

— Не біда, — втішив я його. — Це можна виправити. Ти ще молодий, у тебе все попереду. Ми з Інною теж мало знаємо. Однак не сумуємо.

— Але ж ви з пані ґрафинею чаклуни, правда?

Я замислено почухав потилицю.

— Що ми не звичайні люди, це вже напевно. А от чи чаклуни ми?… Сам не знаю. Деякою мірою так. Та ще не зовсім — ми тільки вчимося.

Шако з розумінням кивнув.

Нарешті ми опинилися в такому ж передпокої, як і той, що сполучав Іннину спальню з вітальнею, певніше, з її будуаром — назва „вітальня“ більше пасувала до просторої, схожої на залу кімнати поряд з бібліотекою.

— Прямо — ваша опочивальня, — пояснив Шако. — Ліворуч — гардеробна, а праворуч — купальня.

Подолавши в собі спокусу зазирнути до спальні й перевірити, чи не висять там над каміном роги, я відчинив двері гардеробної і в нерішучості зупинився на порозі. Було темно, хоч в око стрель.

Наступної миті кімнату залило рівне яскраве світло. Трохи приголомшений, я підвів очі й побачив під стелею білу матову кулю, схожу на плафон побутових ламп. Вона щедро випромінювала подібне до денного світло.