Напередодні Армагедону

— Помовч! — гримнула Суальда. — Іди за десертом.

Хлопець сумно зітхнув, жалібно поглянув на нас і вийшов зі спальні.

„Бідолашне дитя, — співчутливо подумала Інна. — Ця стара фурія тероризує його“.

„Аж ніяк! — сказав я. — Просто, на її думку, він повинен мовчати, коли розмовляють старші“. І я звернувся до служниці:

— Суальдо, це правда?

— Про кошенят, пане? Щира правда. Одне з них виявилося самцем і вже могло розмовляти. Воно сказало мені…

— Овва! — вигукнув я. — Воно розмовляло по-вашому?

— Атож. І дуже незле, як на таке мале кошенятко.

„Чудасія та й годі… Інно!“

„Ой, Владику, я вже нічому не дивуюся. Забагато чудес для одного дня…“

— І що ж воно сказало? — спитав я у Суальди.

— Що звуть його Владом, — відповіла Суальда. — Що решта троє — його сестри. Що їхній батько — Леопольд, мати — Лаура, а господарів звуть Владислав та Інна. Тоді я оглянула весь будинок і в цій спальні надибала вас. Я здогадалася, що ви — ті самі панове Владислав та Інна, але не стала турбувати вас. І вирішила, поки ви спите, ще раз перевірити, чи все готове до зустрічі нових володарів.

На ці слова Інна поперхнулася. Я змушений був докласти всіх зусиль, аби проковтнути шматок м’яса, що застряг у горлі.

— Володарів?! — приголомшено прошепотіла Інна.

Я спромігся лише втупитись у Суальду очманілим поглядом.

А та, прибравши поважного вигляду, врочисто мовила:

— Ваші світлості! Кер-Маґні і весь наш край радо вітають своїх володарів, ґрафа та ґрафиню Ланс-Оелі.

Інна дуже помилялась, гадаючи, що її вже ніщо не здивує…

Отак зразу звикнутися з думкою, що ми з доброго дива стали власниками цієї розкішної садиби й вельможними ґрафами, було важкувато — і навряд чи хтось повірить, якщо я стверджуватиму інше. Однак приємна несподіванка тим і відрізняється від прикрої, що в неї охочіше віриться. А втім, Суальда була не голослівною і того ж дня ввечері показала нам заповіт верховного короля, де чорним по білому було написано, цитую: „Ґрафство Ланс-Оелі з усім належним йому після припинення мого земного існування переходить у власність тієї особи (чи осіб), кого кіт Леопольд Лансоельський, що раніше належав мені, без погроз та примусу визнає новим своїм господарем (чи господарями)“.

Воістину, по-королівському щедрий жест! З цього приводу мені згадався фільм, у якому одна стара бездітна мільйонерка відписала все майно своєму песику. Щоправда, Метр передав нам лише невелику дещицю з того, чим володів; проте незабаром ми з’ясували, що всі успадковані песиком мільйони — просто копійки порівняно з тією „дещицею“, яку отримали ми у своє володіння… Але про все по порядку.

Як ви вже переконалися, розпитувати про щось Суальду — пекельна праця. Отож я не стомлюватиму читача подальшим переказом нашої розмови за обідом, а обмежусь лише коротенькими фактами, котрі вдалося витягти з небалакучої служниці.

Нічого конкретного про світ, куди ми потрапили, вона сказати не могла (або ж не хотіла — це, мабудь, ближче до істини). Він звався Paneі, що в перекладі означає Грані (так я його й називатиму), — і був, судячи з усього, куди більший за нашу стареньку Землю. У ньому правили безліч баронів, ґрафів, герцоґів, королів, князів, царів, султанів, емірів, шахів, інших володарів, але над усіма ними стояв верховний король, спираючись у своїй владі на могутню й численну організацію — Інквізицію. Це аж ніяк не означало, що Грані становили собою єдину державу. Формально, всі суверенні правителі були цілком незалежні, проте якісь об’єктивні чинники змушували їх деякою мірою зважати на верховного короля Граней та Інквізицію — приблизно так, як більшість країн Землі визнає за ООН певні права й повноваження.

Водночас верховний король був абсолютним монархом наймогутнішої й найцивілізованішої держави Граней — Священної Імперії, зі столицею у Вічному Місті. (Мене, між іншим, дуже зацікавило, чи нема тут якихось паралелей зі Священною Римською Імперією та містом Римом, однак зі з’ясовуванням цього я вирішив трохи зачекати.) Імперію населяли представники різних націй і рас, але жодна з етнічних ґруп не домінувала в ній. Офіційною мовою Імперії вважалися латину, яка півтори тисячі років тому прийшла на зміну грецькій. Це суттєве уточнення додав Шако, за що негайно дістав від Суальди потиличника — щоб не втручався в розмову старших за віком та станом.

Сама Суальда ніколи не бачила Вічного Міста й ногою не ступала на землі Імперії. Ґрафство Ланс-Оелі розкинулося поза межами цивілізованого світу, далеко від торгових шляхів і не входило до складу жодної з країн — словом, ми опинились у справжній глушині, самі собі самодержці.

Усі мешканці ґрафства були нащадками переселенців з Імперії. Років з двісті тому їх привів у ці краї Метр, коли йому заманулося розмістити тут одну зі своїх провінційних резиденцій.

Суальда й Шако були єдині слуги в Кер-Маґні. Іноді родина лісника, що мешкав за чотири милі звідси, допомагала по господарству, зокрема старший його син регулярно доглядав за квітниками та невеликим садом позаду будинку.