Напередодні Армагедону

Я поглянув у вказаному напрямку, відразу схопився на ноги й надягнув капелюха. До нас швидко наближалися дві постаті.

— Прокляття! — вилаявся я спересердя. — Вештаються тут усякі, не дають дружиноньки приголубити… Цікаво, кого це дідько несе?

Дідько ніс двох коней без вершників. Коли вони надбігли й зупинилися перед нами, я якось зразу збагнув, що один з них — жеребець, а друга — лошиця. Жеребець був сірий у яблуках, лошиця — геть біла, з надзвичайно довгою й розкішною гривою. Обоє були споряджені в чудову новеньку збрую, причому сідло на лошиці було дамське.

А втім, усе це я відзначив мимохідь. Мою увагу негайно привернув погляд жеребця, по-людському розумний і дуже-дуже знайомий.

— Яка краса! — замилувано проказала Інна й несміливо простягнула руку до лошиці. — Такі гарні коники…

Кінь форкнув.

— Ще б пак, гарні, — озвався він з відчутним сарказмом у голосі. — Нічого сказати, гарні ви коники викидаєте! Дуже мило й дотепно з вашого боку.

— Леопольде! — вигукнули ми з Інною. — Це ти?!

— Авжеж, я, можете не сумніватися. А це, — він кивнув у бік лошиці, — Лаура. Бідолашна кицька! Непросте було діло заспокоїти її, коли ви отак раптово, без попередження, перекинули нас на коней.

— Ти вже даруй, котику, — сказав я. — Ми не хотіли цього, їй-богу. Для нас це така ж несподіванка… Як ти почуваєшся?

— Та що я! Зі мною все гаразд, мені не вперше бути конем. Окрім того, я радий знов опинитися в рідних краях.

— У рідних краях, кажеш?

— Авжеж. Тут я народився і зріс. Тут я й жив, аж поки Метр не забрав мене. Це було взимку… До речі, Метр зараз удома?

— Ні, — відповів я, вирячивши з подиву очі. — Він же помер!

— Помер? — перепитав Леопольд і труснув гривою. — Що ж, шкода, звичайно. Та нічого не вдієш — усі ми смертні.

Я вже відкрив було рота, щоб нагадати йому його ж розповідь про смерть Метра, однак Інна випередила мене:

— Леопольде („…А ти, Владику, помовч, у мене виник один здогад…“), скажи, як ти опинився в Києві?

— А хіба я не розповідав? Дивно… Метр забрав мене звідси й переніс у незнайоме місто…

— Це був Київ?

— Так, згодом я дізнався, що це місто зветься Київ.

— Ну, а далі що?

Кіт… даруйте, кінь знову труснув гривою і голосно форкнув.

— Метр подивився мені в вічі — але ж і погляд у нього, скажу вам! — і промовив: „Тепер шукай собі нових господарів“… Ага! Он воно що! Він, мабуть, передчував, що помре.

— Певно, так воно й було, котику. Розповідай далі.

— Потім він щез і мені зробилося так лячно, що я мало з глузду не з’їхав… Лишенько! Тоді я заледве не помер зі страху!… Ну й побіг світ за очі, а коли оговтався… Таж я розповідав тобі, Інно, точно розповідав.

Інна ствердно кивнула:

— Атож, котику, тепер я згадала.

„Що все це означає, дідько б мене вхопив?!“ — озвався я, геть збитий з пантелику.

„Здається, я розумію“, — спроквола відповіла Інна.

„Ну!“

„Зачекай трохи. Дай мені зібратися з думками…“

— Леопольде, — звернулась вона до коня-кота, — ти любив Метра?

Той здивовано втупився в неї.

— Чи любив я Метра, питаєш? Фр-р… Метр був моїм паном, і я шанував його. Але щоб любити — ні, це неможливо. Його ніхто не любив, і він не нікого любив… До речі, якщо Метр помер, то хто тепер хазяйнує в Кер-Маґні?

— Ми, — відповів я.

— Ви? То це ж чудово! — Леопольд радісно заіржав. — Сідай на мене, Владиславе. Їдьмо додому.

— Сідати? — розгубився я. — Мені? На тебе?

— Певна річ! А що тут такого?

Я з жалем похитав головою:

— Боюсь, це неможливо, котику. Я не вмію їздити верхи.

— Ото ще біда! Не бійся, я навчу тебе. Тільки цур не острожити.

— Сідай, Владику, — сказала Інна. — Нічого з тобою не станеться. Леопольд розумний кі…нь.

— Гаразд, умовили, — зітхнув я й підійшов до коня. — Спробую.

Спритність, з якою я, поставивши ногу в стремено, скочив у сідло, змусила мене засумніватися, а чи й справді я не вмію їздити на конях. Ми зробили кілька широких кіл довкола Інни з Лаурою, переходячи з одного алюру на інший.

— Владику! — у захваті вигукнула Інна. — Де ти навчився так вправно триматися в сідлі?

— Та, мабуть, там, де й навчився коруальської мови, — відповів я. — Сідай на Лауру, і повертаймося додому.

— Що?!

— Сідай, кажу, на Лауру. Якщо я вмію, то вмієш і ти. Хіба ні?

— Ну… Певно, що так.

— То навіщо ці розмови? Вперед!

Інна з сумнівом подивилась на Лауру, потім собі під ноги.

— Але ж на мені таке пишне вбрання… до того ж, я без трусиків.

— Оце так-так! — обізвався Леопольд. — Дуже цікаво!

Я ляснув його по вуху, щоб не втручався в розмову старших, і сказав дружині:

— Це не має ніякого значення, адже на Лаурі дамське сідло. Хочеш, підсаджу тебе?

Після секундних вагань Інна похитала головою:

— Ні, любий, не треба. Сама спробую впоратись. Якщо я не зможу без сторонньої допомоги сісти в сідло, то краще зовсім не сідатиму.

А втім, усі її побоювання були марними. Хоча довга сукня й пишні спідниці помітно заважали їй, Інна все ж зуміла сама влаштуватися в сідлі і з першої ж хвилини трималася міцно й упевнено. Вона виявилася вправною вершницею і швидко приборкала Лауру, яка, бувши „новоспеченою“ лошицею, раз по раз брикалася з незвички.