Напередодні Армагедону

О, і ще одне! Я зважив, що, вирушаючи в далеку путь, варто взяти з собою справжню бойову зброю. У моїй спальні висіла придворна шпага, яку я іноді чіпляв собі до пояса і красувався перед підданими Але вона явно не годилася для подорожі. Отож, у пошуках чогось кращого, я і Шако спустилися у зброярню, розміщену в підземеллі будинку.

Там зберігалося багато мечів, шпаг, кинджалів та іншої холодної зброї, зате не було жодного пістолета, рушниці чи принаймні мушкета. Втім, їх і бути не могло: як я вже знав з книжок, на Гранях навіть учень сільського відуна здатен підпалити на відстані порох і підірвати будь-яку вибухівку. А тому носити вогнепальну зброю було надто ризиковано.

Майже відразу в око мені впав одноручний меч, що висів на стіні в найвиднішому місці між двома обтягнутими видубленою шкірою щитами. Його ефес та піхви були оздоблені скромно, але майстерно і з неабияким смаком.

— Краще не треба, пане ґрафе, — попередив Шако, збагнувши мій намір. — Цей меч належав Метрові.

— А тепер він належить мені, — сухо відповів я і взявся за руків’я…

Певніше, тільки торкнувся його. Враз мене ніби пронизало електричним струмом високої напруги; я весь здригнувся і відсмикнув руку.

— Ну ось! — сказав хлопець. — Я ж вас попереджав. Цей меч належав Метрові. Лише він міг тримати його в руках.

— І більше ніхто?

— Ну, одного разу я бачив, як його брав до рук великий інквізитор. Однак спершу він щось із ним робив, здається, накладав захисні чари. Тож візьміть іншого меча.

Та я був упертий і відступати не хотів. Перепробувавши всі відомі мені захисні чари, навіть проти зурочення, я мусив змиритися: меч, незважаючи на всі намагання, так і не визнав мене своїм новим господарем.

Зрештою, після поразки, я все ж підшукав собі меч — легкий есток[8] зі зручним руків’ям та срібним клинком (особливі маґічні домішки робили цей м’який метал твердим і міцним як сталь). Зовні він нічим не поступався мечеві Метра, навіть був багатше оздоблений, проте не викликав у мене такого святобливого захвату і пристрасного, нездоланного бажання володіти ним.

Також я взяв два кинджали для себе й дружини, півдюжини метальних ножів та арбалет з запасом стріл — мало що може трапитись у дорозі, а зайва зброя ніколи не зашкодить.

Перед самим від’їздом я зробив останню спробу вмовити Інну пересісти в чоловіче сідло, але, як і перше, зазнав цілковитого фіаско. Моя дружина не визнавала штанів ні під яким соусом — буцімто з естетичних міркувань. Чомусь вона взяла собі в голову, що вони їй не пасують, і стояла на своєму, хоч ти лусни. (А втім, може, й справді не пасують; нічого напевно я стверджувати не міг, бо за час нашого знайомства жодного разу не бачив Інну в штанях.) На Землі її улюбленим вбранням була куца спідничка з чорними колготками, а на Ланс-Оелі вона приохотилася до розкішних довгих суконь з пишними спідницями і навіть у дорозі не хотіла розлучатися з таким милим її серцю образом феодальної принцеси. Коли ж я спробував наголосити на суто утилітарному аспекті зміни вбрання, переконуючи, що так буде швидше й зручніше, Інна розсердилась і категорично заявила, що ні за які скарби світу не надягне штанів, а про те, щоб сісти в чоловіче сідло, й мови бути не може. На цьому суперечка скінчилася. Мені довелося змиритися з тим, що через безглузду забаганку дружини, яка корчила з себе поважну даму, наша подорож триватиме довше, ніж ми запланували.

Об одинадцятій вечора ми виїхали з Кер-Маґні й попрямували на захід, аж поки садиба й ліс не зникли за обрієм; тепер ніщо не затуляло нам небосхилу. Зупинившись, ми посходили з коней, зняли з них поклажу й обернули їх на котів. Я взяв Леопольда на руки й повернувся в напрямку, протилежному до того, куди дивилась Інна. Ми повідкидали назад голови, щоб охопити поглядами якомога більшу ділянку неба.

„Ти готовий, Владику?“ — подумки спитала Інна.

„Так“.

Ми встановили між собою тісний ментальний контакт; тепер я бачив не лише своїми очима, а й жінчиними.

„Починаємо!“

Значну частку своєї уваги я зосередив на чаклунському камені, вправленому в мій перстень, „витяг“ звідти точне зображення зоряного неба Аґріса на довготі й широті, що відповідали нашим, наклав його на видиму ділянку неба Ланс-Оелі і сполучив зорі-аналоги тонкими прямими лініями червоного кольору.

Тим часом Інна обережно торкнулася свідомості Леопольда і стала легенько підштовхувати його до дії. Ми вже знали, як відкривати „колодязь“, але самого знання було замало. Здатність керувати силами такого високого рівня в нас ще не прокинулася; єдина надія була на закладену в підсвідомість кота програму…

— Вперед! — гукнула Інна і подумки, і вголос.

Як і попереднього разу, світ потьмарився в наших очах, і ми втратили відчуття часу та простору. Ми провалились у безодню і стрімко полетіли вниз. Усе наше єство пронизував крижаний холод небуття. Нас з запаморочливою швидкістю несло в Невідомість, ні поворухнутись, ні озватися ми не могли…