Напередодні Армагедону

— Що ж, прошу, панове, — неохоче промовив барон.

Без видимих зусиль ми з Інною підняли наш важкий дубовий стіл і приставили його упритул до їхнього столу. Монах та барон здивовано перезирнулися, однак промовчали.

— У тому, про що ми розмовляємо, — сказав чернець, коли всі повсідалися, — немає нічого цікавого, вельможні панове… Даруйте, я не знаю, як належить до вас звертатися.

Ми представилися. Назву Ланс-Оелі наші нові знайомі, мабуть, чули вперше, але ґрафські титули справили на них неабияке враження.

— Так от, монсеньйоре, мадам, — продовжив монах, — усе це зовсім нецікаво, це апокаліптично, що ви, гадаю, цілком усвідомлюєте.

— Можливо, — не стала заперечувати Інна. — В нашій країні також є люди, які поклоняються дияволові й відправляють чорні меси. Однак у нас це не набуло такого розмаху, аби драматизувати ситуацію й казати про скрутні часи в тому розумінні, що його вкладаєте в цей вислів ви.

— І до речі, — додав я, — про які Нічиї Літа ви говорили?

Чернець насторожився.

— Видно, ви з далеких країв, — обережно мовив він. — Ґаллійською ви розмовляєте правильно, але я певен, що ця мова для вас чужа.

— Ви не помиляєтесь, панотче, — відповів я.

„Владику, — підказала Інна, — в ґаллійській мові є слово „склавон“, що означає „слов’янин“.

„Атож, згадав… Гм, дивним видається оце „згадав“, якщо ніколи не вчив“.

„Ще б пак!“ — погодилась Інна, а вголос промовила:

— За походженням ми слов’яни.

— O?! — здивовано вигукнув барон. — Jeste sloviny hospodary moi?

Ми з Інною обмінялися швидкими поглядами.

— То ви слов’янин? — запитав я.

— Tak, tak, jesm slovin, — енерґійно закивав барон. — Slovin-zahorian zo vladarstva Zahorie. Sztepan moje zvisko. Sztepan Simicz, gazda z Jabloniczev. A hospodary, kakovi jeste sloviny? — барон раптом збагнув, що монах не розуміє нас, і додав ґаллійською: — А ви, панове, які саме слов’яни?

— Я полька, — відповіла Інна. — А мій чоловік українець.

Барон Штепан Сіміч похитав головою:

— Ні, не чув про таких.

— Ми з Києва, — про всяк випадок додав я. В глибині душі був певен, що коли навіть сноби-американці, які не бачать далі свого носа, чули про моє рідне місто (здебільшого через Чорнобиль та котлети по-київськи), то вже на Аґрісі й поготів мають про нього знати.

Очі барона зблиснули.

— Кийов? — перепитав він.

— Ага! — зрадів я. — Вам знайома ця назва?

— Так, знайома. У нас побутують легенди, бувальщини про кийовського князя Владесвята Красне Слончко і про князя Свентослава, що ходив із військом на грецький Владарград.

— Грецький Владарград? — пожвавився чернець.

— Царгород, Візантій, Константинополь, — пояснив я. — Зараз це місто зветься Стамбул. Точніше, Істанбул.

— Але ж воно на Основі!

Я знизав плечима:

— Так, справді, на Основі. І Київ на Основі. І ми родом з Основи. А що тут такого?

З несподіваною для свого віку спритністю монах схопився на ноги, підніс розп’яття, що висіло у нього на грудях, і спрямував на нас.

— Диявол хитрий, підступний, але дурний, — погрозливо-урочисто виголосив він. — Йому не ошукати чесних людей.

— Що це означає? — запитав Штепан, встаючи з-за столу. — Нічого не розумію.

— Бо ви тугодум, бароне! Чули, що він сказав? — старий кивнув у мій бік. — Що вони з Основи. А з Основи на Грані можуть переходити лише справжні чаклуни.

Барон пильно подивився на мене.

— А що, як вони справді чаклуни? Чи, може…

— Що „може“, дурню! Якби вони були чаклуни, то не казали б таких дурниць. І не розпитували б про Нічиї Літа.

В очах Штепана майнули блискавки, що не зичили нам нічого доброго. З останньою надією він сказав:

— А якщо вони потрапили на Грані випадково? Як предок герцоґа Бокерського.

— Дурниці! — запально заперечив монах. — З настанням Нічиїх Літ інквізитори стережуть Основу як зіницю ока. Вони б неодмінно перехопили їх.

— Що правда, то правда, — мусив погодитися барон. — Якщо тільки пан ґраф і пані ґрафиня не набагато старші, аніж здаються, то…

— Ніякі вони не ґраф та ґрафиня, — перебив чернець. — Вони не слов’яни і, взагалі, не люди. Це діти Сатани. Убийте їх, бароне!

Все ще вагаючись, Штепан узявся за меч і гукнув до своїх підлеглих:

— K zbroje!

Ми відступили до стіни. Загірські воїни з мечами напоготові оточили нас півколом.

„Я можу підпалити їхній одяг, — подумки озвалася Інна. — Але щось не хочеться“.

„Я теж не хочу вбивати їх. Хіба вони вороги нам? Аж ніяк! До того ж брати-слов’яни. Цей монах — дурисвіт, щоб його покорчило…“

„Ми теж гарні. Нічого було розпускати язики… Утечемо через стіну?“

„Мабуть, доведеться. Пограємо в кота-мишки, поки знайдемо наших котів, — невдало скаламбурив я. — Але спершу…“

Я вихопив з піхов свого меча і сказав:

— Стривайте, панове лицарі, і ви, панотче. Сталося якесь прикре непорозуміння.

— Jeho micz zo srebla! — вражено промовив один із загорян.

— Це диявольська манa! — знавісніло вигукнув монах, що стояв ліворуч барона. — Не дозволяйте їм ошукати вас!

До нас підбіг трактирник.