Напередодні Армагедону

— Що тут діється, панове? — він став між нами та Штепаном. — Припиніть негайно! Законами королівства Ліон поєдинки на гостинних дворах заборонені. Та й, окрім того, дуелі в нас суворо регламентовані, дозволені лише двобої у присутності секундантів та повноважного представника місцевої префектури. Це вам не королівство Загірське, пане бароне.

— Велебний отець стверджує, — пояснив йому Штепан, — що пан ґраф та пані ґрафиня — пекельні вилупки.

— Це істинна правда, — притакнув чернець.

Трактирник аж очі вирячив з подиву.

— Таж це несусвітня дурниця! — вигукнув він. — Ви з глузду з’їхали, панотче, даруйте за відвертість. Мадам та монсеньйор — шановні чаклуни, вони мають справжніх котів-перевертнів, один із яких самець…

— Брехня! — заверещав монах, бризкаючи слиною. — І цей продався нечистому! Zabijcze ich! Trech uszestkich zabijcze! Natymiescze!

Барон замахнувся мечем.

„Лишенько! — вигукнула Інна. — Владику, він же уб’є невинного чоловіка! Що робити?“

„Не знаю, Інно, не… — Я аж зомлів, стрівшись поглядом з очима монаха, які сяяли диявольською радістю. — Боже мій! Невже…“

Раптом Штепан повернувся вліво і щосили рубонув навідліг — такому сильному й прицільному удару, напевно, позаздрив би сам безсмертний горець Дункан МакЛауд. Охоплена їдким зеленим полум’ям, голова ченця перелетіла через сусідній стіл і покотилася проходом, розсипаючи довкола снопи іскор. Його безголове тіло впало на підлогу й теж запалало зеленим вогнем.

Інна зойкнула й, напівзомліла, почепилась мені на шию. Не випускаючи з рук меча, я міцно обійняв її й пригорнув до себе.

Спочатку воїни барона заціпеніли, а потім, скоряючись наказові, гуртом накинулися на „ченця“ і стали завзято шматувати його тіло на клапті. Від цього видовища мене замлоїло.

Трактирник та його слуги побігли відчиняти вікна та двері, щоб вивітрити ядучий дим, який швидко заповнював приміщення. Задихаючись та кашляючи, загоряни, проте, не припиняли шматувати „монаха“. Нарешті я збагнув: вони роблять це не задля розваги, а щоб уникнути пожежі в трактирі.

Якийсь час Штепан спостерігав за діями своїх підлеглих, потім повернувся до нас і винувато промовив:

— Даруйте, вельможні панове. Цей слуга Сатани замалим не змусив мене убити вас.

— Пусте, — сказав я. — Однаково вам би це не вдалося.

Інна підвела голову.

— Зате ви любісінько могли вбити трактирника. Як ви здогадалися, бароне, що цей… оце… бр-р!? — її пересмикнуло з огиди.

— „Диявол хитрий, підступний, але дурний“, — з усмішкою процитував Штепан слова „монаха“. — Та все ж не такий дурний, щоб з перших же слів накликaти на себе підозру. Лоґічніше було б припустити, що ви кажете правду… чи брешете — але так наївно і невміло, що це свідчить про цілковиту відсутність страху перед можливим викриттям.

Я схвально хмикнув.

— А проте, — вів далі барон, — псевдочернець вимагав негайно вбити вас і надто вже поквапно оголосив хазяїна, який прийшов вам на виручку, сатанинським прислужником. Він аж оскаженів від згадки про котів-перевертнів.

— І це вам здалося підозрілим?

— Ще б пак. Коти-перевертні дуже чутливі до будь-якої нечисті, і „чернець“ злякався, що коли ви покличете їх, його обман розкриється. Ну, а потім він остаточно зрадив себе, вигукнувши по-загорянському без найменшого акценту — хоча раніше казав мені, що не знає нашої мови. Оце вже воїстину: диявол хитрий, але дурний.

— Однак треба визнати, що до того він грав свою роль бездоганно, — зауважив я. — Ви дуже ризикували, пане Сіміч. Чернець міг би виявитися звичайнісіньким аґресивним параноїком.

— Ваша правда, монсеньйоре, я ризикував, — погодився Штепан. — Але іншого виходу не було. Цієї ночі ми мало спали й вирушили в дорогу ще вдосвіта, аби надвечір бути в Хасседоті. Ми вже добряче стомилися, до того ж випили, і лжемонах міг легко взяти нас під свій контроль. По тому, як він метушився і як наполегливо вимагав убити вас, я зрозумів, що ви були його головною мішенню. Він би ні перед чим не зупинився, виконуючи звоє завдання.

— Тоді чому він сам не напав на нас? — розгублено запитала Інна.

— Бо він Чорний Емісар, — пояснив барон, здивований нашим невіглаством. — Пекельні істоти, що здатні вбити людину чи завдати їй тілесних ушкоджень, можуть з’явитися на світ або за викликом чорного мага, або під час Прориву — і ніяк інакше. Тому псевдомонахові довелося шукати посередників.

— У такому разі, — зауважив я, — йому варто було зразу взяти вас під контроль.

Штепан кивнув:

— З погляду здорового глузду, так. Але, на щастя, диявол дурний, і його слуги неухильно дотримуються інструкції: найперше спробувати занапастити душі людей, підбивши їх на лихі вчинки, і тільки в разі невдачі надломлювати їхню волю.

До нас сторожко підступив один із загорян, високий, кремезний юнак років вісімнадцяти, лицем дуже схожий на Штепана, тільки безвусий. У простягненій руці він тримав ланцюжка з хрестом, що належав „монахові“.

— Pohlan, bratko.

Штепан узяв хреста й уважно оглянув його з обох боків.

— Дивна річ, — промовив він. — На цьому хресті нема ніяких кабалістичних знаків, а однак, його вільно носив слуга Сатани.