Напередодні Армагедону

— Мабуть, мені не варто було одружуватися й народжувати дітей, — знову заговорив він. — І вже напевно, не треба було брати за дружину дівчину з чаклунської родини, хай навіть королівської. Однак із плином часу, коли нічого не відбувається і відчуття небезпеки слабшає, завжди робиш необачні вчинки. Рівал покладався на свій маґічний хист і на Метрове благословення, а я — на те, що Женес погамував свою жадобу помсти, згубивши мого батька. Та ми обидва помилялися.

Понад три роки тому Рівал надибав у архіві щоденник мого прапрадіда, котрий, як виявилося, потай забавлявся чорнокнижництвом. Одного разу йому вдалося викликати слугу Нечистого й запроторити його до пляшки, скріпленої Соломоновою печаткою. Якимось чином той зумів звільнитися, але чомусь не зміг заподіяти прадідові ані найменшої шкоди. Перш ніж повернутися до пекла, злий дух пообіцяв, що ця витівка не залишиться безкарною, і в період Нічиїх Літ його володар визнає будь-яку клятву, якщо вона здатна зашкодити нашій родині.

Дуже схвильований цим відкриттям, Рівал сказав мені, що раніше він недооцінював навислої над Сіґурдом та Ґійомом небезпеки, і запропонував негайно вивезти хлопців з Аґріса. Я звик сліпо довіряти йому в усьому, тому без жодних заперечень став готуватися до від’їзду. Не знаю, звідки взялася версія, буцім я оголосив про це публічно; все робилося таємно, і навіть найближчі родичі нічого не знали… А втім, це не допомогло — мабуть, серед прислуги був шпигун Женеса, який щось запідозрив і сповістив свого господаря. Рівал звернувся до верховного короля з проханням забрати хлопців до Вічного Міста, проте Метр був чимось заклопотаний і звелів добиратися до Лемоса своїм ходом. Після цього Рівал ще дужче занервувався. Ми прискорили приготування, та вирушити не встигли — Женес з’явився раніше. Його поєдинок з Рівалом тривав майже годину, і весь цей час ні я, ні мої сини не могли ворухнутися. Сутичка закінчилася поразкою Рівала, добре що не його смертю. Женес увійшов до кімнати, де ми були втрьох, і сказав, що відтепер Сіґурд та Ґійом належать йому. Він покликав їх, і вони пішли за ним. А на порозі Женес повернувся і додав, що не мине й п’яти років, як мої сини роздеруть мене на шматки, але спершу вони перетворять моє життя на пекло…

Ґарен де Бресі важко зітхнув:

— Про те, що відбувалося впродовж останніх трьох років, боляче й згадувати. Мої сини стали найжорстокішими розбійниками на Аґрісі, і я нічого не міг удіяти. Вони грабували й убивали подорожніх, викрадали дітей і незайманих дівчат, влаштовували разом з Женесом шабаші й приносили людські жертви. Незважаючи на всі зусилля, нам не вдавалося зупинити їх, вони були всюдисущі й невловимі. Рівал був певен, що рано чи пізно вони спробують напасти на Шато-Бокер, і готувався до цього дня. Ну, а чим усе скінчилося, ви знаєте.

Все-таки не стримавшись, герцоґ випив ще трохи вина. Потім похмуро промовив:

— Втім, ще невідомо, чи справді все скінчилося. Мої люди досі не знайшли тіла Женеса.

— Як же так? — запитав я. — Адже „мортира“ вдарила прямісінько в нього. І ми не відчули з його боку ніякого опору.

Інна мовчки кивнула, погоджуючись зі мною.

— Не знаю, панове, — сказав герцоґ. — Я не чаклун і нічого певного сказати не можу. Проте факт наявний: Женеса ніде немає.

— Отже, він вижив і втік, — замислено промовила Інна. — Або ж… Чи не міг він проникнути в замок?

Герцоґ кивнув:

— Це не виключено. Про всяк випадок я наказав усім воїнам не знімати „ланцюгів сили“, — він торкнувся срібного ланцюга на своїх грудях. — Та це мало зарадить, якщо Женес уже в замку.

— А ви не перевіряли серед полонених? — спитав я.

— Атож, це спадало мені на думку. Але серед полонених його немає. Женес міг потрапити сюди ще простіше… — герцоґ на хвилю зам’явся. — Річ у тім, що коли ми брали полонених, брама на кілька хвилин лишилася без нагляду.

— Гм-м, — протягнув я. — Якщо Женес десь тут, то він напевно щось замишляє. Але що?… Скажіть, цей замок дуже старий?

— Йому вже дев’ять сторіч. Шато-Бокер збудував герцоґ Бодуен на місці захопленої ним фортеці Заклинателя Стихій. А південна башта ще древніша. Вона збереглася з язичницьких часів.

— І що там?

— Нічого особливого. Продовольчі склади.

Я встав і пройшовся кімнатою.

„Інно! Гадаю, нам слід оглянути цю башту“.

„Й особливо її верхню терасу“.

„Ага! Отже, ти подумала про те ж саме…“

— Пане герцоґ, — промовив я вголос. — Якщо башта лишилася ще з тих часів, коли тут хазяйнував Женес, то, можливо…

Ґарен де Бресі миттю підхопився.

— Атож, звісно! Я мав би зразу про це подумати… Ходімо! Мерщій! — І він стрімголов кинувся до дверей.

Прихопивши з собою меча, я побіг за ним. Інна не відставала від мене ні на крок.

„Твоя правда, Владику, — подумки зауважила вона. — Наші пригоди лише починаються“.

„Ой, Інночко! — відповів я. — Я ж так хотів помилитися…“

Ми зійшли вниз, перетнули двір і опинилися біля входу в південну вежу. Герцоґ почав розбирати в’язку ключів, аж раптом завмер і, глянувши на мене, потягнув за сталеве кільце. Двері прочинилися.