Напередодні Армагедону

Палиця знову піднялася, проте наступного удару вже не було. Женесові завадила не Інна: вона лише підводилася з кам’яної підлоги; я впорався з ним сам. Чесно кажучи, досі не розумію, як я встиг за такий короткий час опустити руку, вихопити з-за пояса кинджал й увіткнути його в живіт супротивника. На руків’я потекла густа темна кров, обпалюючи мою долоню. Тіло Женеса обм’якло і всією вагою навалилося на мене, кров залила мені руки та груди. Я гидливо відсахнувся, лишивши кинджал у його животі.

Женес упав навколішки. Його водянисті сірі очі тьмяніли, та, як і перше, горіли злобою. Губи смикалися в судомах болю, потім на них з’явилася червона піна, і цівки крові потекли від кутів рота до підборіддя. Він повалився боком на підлогу і вже в передсмертних конвульсіях стягнув з пальця перстень…

Цієї миті я знову відчув присутність сил. Женес щось пробурмотів і з тихим стогоном витягнув з рани кинджал. Його оточувало рубіново-червоне сяйво, що чимдалі ставало яскравішим. Загримів грім. Женес повільно підвівся з підлоги й сів. Його очі знову запалали диявольським вогнем.

Я вихопив з піхов меча і вдарив у серце Женеса…

Дзеньк!!!

В усі боки посипались іскри, і вістря меча зупинилося в якомусь сантиметрі від грудей, ніби наштовхнулося на міцну броню. Я замахнувся для нового удару, а Інна тим часом спрямувала на Женеса хвилю блакитного сяйва.

Мій клинок майнув срібною блискавкою, легко пробив „броню“ супротивника і встромився точнісінько в його серце…

Спалах!!!

Тіло Женеса миттю скарлючилося й розлилося вогненною жижею біля наших ніг. Ми з Інною відступили на крок. Повітря наповнилося жахливим смородом. Викликаний нами вітер розігнав клуби зеленого диму, підхопив сірий попіл і поніс його геть від замку — туди, де години дві тому сідало сонце…

Долаючи відразу, я нахилився і взяв з підлоги різьблену палицю з чорного дерева та золотий перстень з невеличким зеленкувато-жовтим камінцем, схожим на хризоліт. До мене підбіг Леопольд і потерся об мою ногу.

— Здорово ми його, еге ж?

Відповідати не було сил. Я легенько почухав кота за вухом, потім випростався й поклав перстень до кишені, а палицю сунув під пахву. Ліва рука боліла, але не дуже сильно. Я міг вільно згинати й розгинати пальці та зап’ясток, не відчуваючи при цьому пекучого болю.

Я кинув останній погляд на конічну вирву і, врешті, повернувся до герцоґа. Той мовчки дивився на мене, вигляд у нього був похмурий, проте обличчя виражало невимовне полегшення. Штепан хрестився й шепотів молитву.

Інна торкнулася мого плеча.

— Ходімо, Владику, — тихо сказала вона.

— Атож, — кивнув я. — Ходімо.

Ми попрямували до виходу. Ґарен де Бресі та Штепан ішли слідом. Внизу на сходах і біля входу до башти нас чекали воїни та слуги. Вони дивилися на нас з цікавістю й хвилюванням, проте, зустрічаючись з холодним поглядом герцоґа, мовчки розступалися і ні про що не питали.

Коли ми опинилися на подвір’ї, я відчув, як палиця завібрувала. Вона ніби оживала, наближаючись до якоїсь цілі. Інна торкнулася мого ліктя і вказала на церкву. Поклавшись на жінчину інтуїцію, я ступив у той бік. Вібрація посилилася.

— Її щось тягне до церкви, — сказав я.

— Ну, то ходімо!

Я в нерішучості переступив з ноги на ногу і з сумнівом промовив:

— А чи варто?…

— Гадаю, варто. Адже з якоїсь причини ти взяв перстень та палицю.

— Щоб не лишати їх без нагляду.

— Згодна. І це теж. Але… Зрештою, чого нам боятися? Коли ми подолали Женеса з палицею, то вже якось упораємося з палицею без Женеса.

Я зітхнув:

— Гаразд, ходімо.

І ми поступилися вимогам палиці. Герцоґ та Штепан пішли за нами. Що ближче ми підходили до церкви, то дужчала вібрація, і я вже з зусиллям утримував палицю в руках. Її тягнуло вперед, ніби маґнітом.

Коли ми ввійшли до церкви, палиця різко смикнулася й вирвалася з моїх рук. Інна спробувала упіймати її, та вхопила лише повітря. Палиця попливла між рядами лавок і зупинилася біля вівтаря, перед тілами синів герцоґа. Вона засяяла багряним світлом, що поступово перейшло в блакитне, а потім раптово впала на підлогу. Кам’яна плита в тому місці розжарилася до червоного, а посередині навіть розплавилася, і палиця вгрузла в неї на кілька сантиметрів.

Від тіл Сіґурда та Ґійома відокремилися дві примарні постаті й піднялися над вівтарем. Вони сумно дивились на нас і всміхалися; від них в усі боки розходилося золотаве сяйво. Герцоґ вражено прошепотів їхні імена. Постаті помахали нам руками, немов прощаючись, відтак піднеслись до склепінчастої стелі церкви і там розтанули…

— Господи всемогутній! — у святобливому захваті промовив Штепан, стаючи навколішки. — Прости мене, грішного, що часом я сумнівався в Твоєму існуванні…

Сказати по правді, тієї миті я й сам мало не повірив у Бога.

Розділ 8 Прорив