НАРИС ІСТОРІЇ ОУН (Перший том: 1920-1939)

І точнісінько таке саме писав Голуфко в своїй статті, що її опублікувало „Слово Польске” через два тижні після його смерти: „Не дасться заперечити, що вживання українською молоддю у Східній Галичині таких злочинних засобів політичної боротьби, як убивства, напади, підпали, є подиктоване умовами ідеологічного характеру, що випливає з бажання звільнити край з-під „польської окупації”. Одначе, вся біда в тому, що окупації немає. Не можна говорити про окупацію в країні, що 600 років зв'язана з польською культурою і державою, яка не попала в татарське ярмо, а відтак не стала московською провінцією тільки завдяки кривавим оборонним змаганням усього польського народу. І сьогодні не може бути мови про окупацію в країні, де „окупанти” становлять 50 відсотків населення, складеного з усіх прошарків, починаючи від селянства, а кінчаючи на містах, в яких промисловість, торгівля, фахові знання є переважно в руках польського населення”.^[164]

Таким, отже, „приятелем українського народу й української державности” був польський державно-політичний діяч Тадеуш Голуфко в світлі його власних заяв і свідчень польської преси про його погляди на українську проблему. Західньоукраїнські землі, окуповані Польщею, він уважав за невід'ємну частину польської держави, а, знаючи, що його твердження про те, нібито поляки на тих землях становлять половину всього населення, – це лише видумка, він послідовно прагнув до того, щоб поселенням на тих просторах спроваджених з Польщі польських колоністів та змушуванням українців еміґрувати за море витворити такий стан, за якого поляки на західноукраїнських землях справді творили б половину населення. Стосовно східньоукраїнських земель, він єхидно утримував на ласкавому польському хлібі частину наддніпрянських виходців, щоб ними шахувати большевицький уряд в інтересах польської держави. Насправді, – як це він сам задеклярував, – він уважав московсько-большевицьку окупацію східніх земель України за найвигіднішу для Польщі розв'язку. Прикриваючи ту свою принципову ворожість до української державности обіцянками сповидних благ, як, наприклад, дозвіл на закордонну торгівлю української кооперації в заміну за відкликання українських скарг до Ліґи Націй на польську „пацифікацію”, Голуфко був особливо небезпечним ворогом, бо затруював українське життя угодовством із станом ворожої окупації.

Як керівник відділу національних справ у польському уряді, Тадеуш Голуфко був співвинним у переведенні кривавої „пацифікації” Галичини влітку й восени 1930 року.

І польська преса цілком слушно завважила, що постріли ОУН у Тадеуша Голуфка були пострілами, спрямованими українською революційно-самостійницькою силою в хробака угодовства – погодження поневоленого й безоглядно винародовлюваного народу з його окупантом. Це погодження, за відсутности спротиву, мусіло вести тільки до неминучої загибелі цього ж народу.

Хто і як убив Т. Голуфка?

Вбивство такого видатного польського державного діяча, яким був Тадеуш Голуфко, поставило на ноги всю польську поліцію. Вона негайно провела масові арештування серед української молоді не тільки в Дрогобиччині, а й в інших повітах, а для керування слідством Варшава вислала до Трускавця суддю для справ особливої ваги д-ра Скоржинського. Насамперед ув'язнено Олексу Бунія, дверника пансіонату сестер Василіянок, в якому згинув Голуфко, та всіх запідозрених у революційній діяльності, хто жив у Трускавці й околиці. Польська преса інформувала, що на інтервенцію польського уряду було арештовано, як запідозрених в убивстві Голуфка, двох українців, студентів, які жили в Ризі, столиці Латвії. В ході слідства увага поліції зосередилася на чотирьох українських студентах, а саме: Лев Крисько, 25-річний студент політехніки в Данціґу, родом з Унятич біля Дрогобича, 22-річний Ілля Бутрин, родом із Поруддя, пов. Яворів, Володимир Кобільник і Лев Сенишин, уважаючи, що двоє з них напевно є вбивниками Голуфка. Одначе, ніхто з арештованих до вини не признався, а слідство, попри всі намагання поліції, не лише не дало доказів чиєїсь вини як учасника чи співучасника вбивства, але не виявило жодних слідів.

Під час суду над Біласом і Данилишином, у грудні 1932 р., за напад на поштовий уряд у Городку Ягайлонському, донощик польської поліції Мотика, який раніше був членом тієї самої п'ятки ОУН, що й обидва підсудні, висловив думку, що Голуфка вбили Білас і Данилишин. Але це були тільки його здогади, бо доказів на те в нього не було. На тій підставі польські слідчі чинники сконструювали тезу, що вбивниками Голуфка були справді Білас і Данилишин, які, одначе, до того не призналися ані під час процесу, ані навіть під шибеницею.

У вересні 1933 року в Самборі відбувся процес проти дверника пансіонату Олекси Бунія, який признався, що він стежив за Голуфком і про все повідомляв Організацію та що він переконаний, що одним із тих, хто вбив Голуфка, був Василь Білас, а другим, мабуть, Данилишин. Але й на цій розправі не виявлено достатніх доказів щодо тотожности виконавців атентату.