НАРИС ІСТОРІЇ ОУН (Перший том: 1920-1939)

Цю, мимовільно висловлену українським угодовецьким політиком, фразу достатньо розшифровують тодішні польські газети і – сам Голуфко. І так, польська газета „Час” у числі з 2. жовтня 1931 року завважила:

„Ідентичний характер специфічного трагізму двох смертних замахів, жертвою яких упав колись намісник (Галичини) Потоцкі, а тепер Голуфко, не підлягає найменшому сумніву. Обидвох убито тому, щоб перетяти нитку угоди, яка нав'язувалася між польським і українським суспільствами, вбито обидвох як найчільніших представників угодового напрямку”.

А газета „Напшуд” пояснювала:

„Його урядовою діяльністю було ведення переговорів... Найважливішим його завданням були переговори з українськими політиками, щоб прихилити їх до відтягнення з Женеви скарг на відому пацифікацію”.

Пояснення до цього додав колишній шеф Голуфки в польському уряді С. Туґут у газеті „Роботнік”:

„Виступати з пропозицією угоди наступного дня після пацифікації було, здається, невчасним помислом, якщо змагається до справжньої і щирої угоди”.^[161]

Доказом того, що намагання Голуфка привести до такого стану, щоб українська парляментарна репрезентація офіційно, від імени західніх українців, відкликала з Ліґи Націй українську скаргу проти польської „пацифікації”, – не було чимось відірваним у його діяльності, як, наприклад, стаття „Слова Польскєґо” з 5. 10. 1931 р. п. н. „Програма, яка буде виконана”: „Бл. пам. Голуфко був абсолютно проти яких-небудь автономістичних думок, звідкіля вони не виходили б. Мало того. Він був також проти творення денебудь у Галичині українського університету. Бо слушно вважав, що за теперішнього стану справ, коли болюча для нас проблема ще вічно виступає як політична катеґорія, давати українському населенню яку-небудь автономію чи університет, це тільки утривалювати й ще збільшувати цю політичну катеґорію, а тим самим сепаратизм, себто, унеможливлювати реалізацію виховної програми... На дорозі до конечного поєднання, бо подиктованого історичними й природніми умовами, у своїй програмі, яка мала виховувати нового громадянина, бл. пам. Голуфко логічно й послідовно висував ясні й конче потрібні засоби: повинно бути одно Товариство школи людової польське-руське, однакові права й обов'язки, накладані на поляка й на русина; один польсько-руський кооперативний рух, який точно підлягає державній контролі, помножуючи й утривалюючи добробут усіх громадян; одні повинні бути організації фізичного виховання, врешті – одна й та сама, що в цілій державі, повинна зобов'язувати в Східній Галичині самоуправа”.

Чи це, може, тільки припущення – хай і з польського боку, але лише припущення – щодо поглядів Голуфка на проблему українських земель, окупованих Польщею? Відповіді на це пошукаймо у виясненнях самого Голуфка.

У 1929 р., коли Польща склала з большевицькою Росією „пакт Літвінова”, Т. Голуфко був керівником східнього відділу польського міністерства закордонних справ. Виступивши з приводу підписання цього договору з прилюдною доповіддю у Варшаві, Голуфко – як інформувала жидівсько-польська газета „Наш Пшеґльонд”, – цілком відверто заявив, що з точки зору польських державних інтересів „совєтський уряд”, цебто московсько-большевицька окупація наддніпрянської України, є найвигіднішою для Польщі розв'язкою української проблеми, бо кожний інший уряд почав би територіяльні спори з польським урядом. „Таким чином, – робить висновки „Наш Пшеґльонд”, — Тадеуш Голуфко внівець обернув фантастичні перспективи розбивання СССР на низку нових незалежних держав”.^[162]

А в своїй статті, що її в 1931 р. опублікувала „Ґазета Польска”, ч. 78, Голуфко писав:

„Українська суспільність повинна зрозуміти, що давня Червона Русь на протязі 600-річної приналежности до польської держави підпала глибоким впливам польської культури, стала мішаною польсько-руською країною. І тому українці повинні погодитися з тим, що ця дільниця стала невід'ємною частиною Польщі та що всі надії на якісь зміни заведуть... Тому-то українці з „Малопольскі Всходнєй” повинні, не тільки з почуття програної війни 1918 Року, але й з реальної оцінки становища як у цій дільниці, так і міжнароднього, а насамперед в ім'я рації буття українського народу як цілости, — щиро стати на становищі громадян польської держави, велич і сила якої лежать і в їхньому національному інтересі”.^[163]