НАРИС ІСТОРІЇ ОУН (Перший том: 1920-1939)

Серед українського студенства 20-их років найсильнішими виявились радянофільські впливи. До поширення цих впливів найбільше спричинилася не нелеґальна КПЗУ, а головно організаційно неоформлений „культурно-політичний” табір радянофілів, що його очолив колишній член Християнсько-Суспільної Партії д-р Кирило Студинський. „НЕП” і „українізація” в УССР створили придатний клімат для поширення радянофільства в Західній Україні. Колишні українські соціялісти, а згодом провідні члени Української Комуністичної Партії (УКП, що існувала деякий час в УССР, – Микола Скрипник, Олександер Шумський та Лапчинський дбайливо заопікувалися „українською наукою і культурою” в Західній Україні. Як відомо, Микола Скрипник був членом уряду УССР, Олександер Шумський – це спершу представник УССР у Варшаві, а від 1923 р., після повернення до УССР, – керівник відділу аґітації та пропаґанди Центрального Комітету Комуністичної Партії большевиків України (аґітпроп ЦК КП(б)У) і міністер освіти, а Лапчинський – це консул УССР у Львові, їхня „опіка” й „уважливість” до працівників української науки і літератури в Західній Україні проявлялися в надаванні їм наукових і літературних стипендій, а совєтофільським видавництвам – значних грошевих субсидій. Все це заімпонувало деяким українським ученим і літераторам, тож, за прикладом проф. Кирила Студинського, вони почали загощувати до большевицького консула Лапчинського, – як тоді глумливо говорено, – „на ікру”.

Оті „ікроїди” стали головними пропаґаторами совєтофільства і серед українського студентства. З їх допомогою пливла в Західню Україну белетристична й політична література, видавана українською мовою в УССР. „Ікроїдні” критики вихвалювали цю літературу як небувалий осяг вільного розвитку української культури у „вільній українській радянській республіці”. Багатьом західнім українцям імпонував уже самий напис на книжках „Державне Видавництво України”.

Вслід за наддніпрянськими науковцями, літераторами й політичними діячами, що виїхали до УССР, туди почали виїжджати теж; галицькі вчені й літератори, як от проф. Степан Рудницький, проф. М. Лозинський, проф. М. Чайківський, д-р Антін Рудницький, Антін Крушельницький та інші.

Тому не дивно, що большевицька пропаґанда здобула собі поважні впливи також серед студентів українського тайного університету у Львові. За літературно-культурницьким совєтофільством ішло совєтофільство політичне, а вслід за цим – відвертий ідейний наступ комуно-большевизму.

Хто ж успішно протиставився наступові совєтофільства й комуно-большевизму, той ставав об'єктом наступу „автономістів”. Володимир Бачинський, Володимир Охримович, редактор „Діла” Федь Федорців та інші намагалися впливати на українських студентів у тому напрямі, щоб переставити їх на боротьбу за автономію Західньої України в межах польської держави. Така політика, мовляв, приведе до створення теж українського університету, бож це „виразно застережено” в постанові Ради Амбасадорів про передання Західньої України Польщі.

Націоналістично настроєне українське студентство вирішило протиставитися розкладовим впливам обох вищезгаданих політичних течій. З цією метою засновано, зі студентів тайного університету, першу в Західній Україні нелеґальну ідеологічну, чітко націоналістичну, організацію під назвою „Група Української Державницької Молоді”. Завдання, Що його взяв на себе гурт студентів-націоналістів, об'єднаних у „Групі Української Державницької Молоді”, було нелегке. Проти себе вони мали сильний табір совєтофілів і комуністів, озброєних докладно розпрацьованою доктриною марксизму-ленінізму та підтримуваних „ікроїдною” інтеліґенцією, а з другого боку – табір „автономістів”, що підривав віру у власні сили народу. Члени ж „ГУДМ” ще не мали ясно оформленої ідеології, а спирались тільки на власний запал, на свій патріотизм і на віру в те, що здоровий стихійний гін українського народу до здійснення власної Правди – переможе. Проте вони не злякались труднощів і з запалом взялися до праці.

Провідними членами „Групи Української Державницької Молоді” були: Степан Охримович, Юліян Вассиян, Іван Ґабрусевич, Богдан Кравців, Осип Боднарович, Володимир Диденко.

Організація Вищих Кляс Українських Ґімназій