НАРИС ІСТОРІЇ ОУН (Перший том: 1920-1939)

На цілком іншому становищі стала група „крайовиків”, що її творили колишні члени КЕ ОУН на ЗУЗ – Іван Ґабрусевич-„Джон”, Михайло Колодзінський-„Гузар”, Зенон Коссак-„Тарнавський”, Роман Шухевич-„Щука”, Олекса Гасин-”Лицар” та провідні члени мережі ОУН на західноукраїнських землях: сотн. Осип Карачевський-„Свобода”, сотн. Гриць Барабаш-„Чорний”, Осип Линда, Іван Бутковський-„Гуцул”, Євген Врецьона-„Волянський”, Юрко Лопатинський-„Калина”. Вони вважали, що революційна і націоналістична організація, якою є ОУН, мусить керуватися тільки українською рацією і не оглядатися на те, чи наша дія подобається якійсь сторонній силі, чи ні. Діючи по лінії інтересів нації, треба керуватись не тимчасовими труднощами чи невигодами, а широкою перспективою майбутнього. Якщо йдеться про піднесення національної свідомости мас на Закарпатті, то немає сумніву, що активна революційна боротьба, в якій візьмуть участь ті маси, прискорить процес відродження національної свідомости.

Неприступимим було, на думку „крайовиків”, стримувати ОУН від активної боротьби, бож у такому дусі виховується членство Організації; політику пристосовану до сторонніх сил вели на ЗУЗ леґальні партії, що їх ОУН через те вважала за опортуністів. Якщо ж ОУН тепер займе таке саме опортуністичне становище до подій на Закарпатті, то це буде важким моральним ударом для всього членства й компромітацією Організації перед іншими, – таке становище до тодішніх подій займали згадані провідні члени крайової ОУН.

Ріжниця думок була глибока, засаднича. Жодна з сторін не хотіла уступити й тому дійшло до конфлікту. Група „крайовиків” виїхала на Закарпаття, щоб там організувати працю згідно з своїм становищем. У жовтні 1938 року до Ужгороду приїхав, як представник ПУН-у, Я. Барановський і ще раз з'ясував „крайовикам” становище ПУН-у, кажучи, що ПУН від своїх позицій не відступає і вимагає від'їзду групи членів ОУН із Закарпаття. Члени ОУН із ЗУЗ відмовилися перейти на позиції ПУН-у. Барановський мовчки прийняв до відома їхню заяву і ствердив, що вони можуть реалізувати те, що заплянували, на власну відповідальність.

„Після виїзду Барановського, – пише самовидець тих подій^[339], – справи були формально поладнані, але тільки формально. Наша робота (тобто, робота групи членів ОУН з Краю) не мала апробати ПУН-у й останній залишив справи, як то кажуть, – „нехай покажуть, що вміють”. Це був найдраматичніший період революційної боротьби ОУН. Без моральної опори ПУН, виставлені на напасті місцевих „патріотів”, які бачили в нас інтрузів. меншевартісних, бо не „обчан”, завжди під загрозою арештів збоку чехів, без найменшої матеріяльної допомоги. Старшини матеріяльно відчували це менше, бо все таки мали особисті контакти з місцевими людьми і постійну допомогу Команди Січі. Це була просто проблема тих 15 людей. Але маса стрілецтва в т. зв. „коші” терпіла і голод і холод, і жила в умовах, негідних людини... Чи відносини на тому відтинку могли бути інші? Очевидно, бо все таки місцеві політики з думкою ПУН рахувалися. ПУН нічого не робив і обмежив свою інґеренцію виключно тільки на матеріяльній допомозі січовикам, бо зрештою на ту ціль дістав гроші з Америки... Наша вимога перекинути на Закарпаття деяку кількість старшин і організаторів з-поміж тих, які й так були на ЗУЗ неактивні, бо розконспіровані, – стрічалася з незрозумілою опозицією ПУН. Доходило до таких курйозів, що резидент ПУН на Закарпатті д-р Ольжич-Кандиба вимагав від Команди виконання директив, одночасно заявляючи, що він з ними не солідаризується... Ясно – мусіло доходити до постійних контроверсій, які з початком березня закінчилися заявою шефа військового штабу Карпатської Січі (полк. Колодзінський), що ніякі директиви не будуть в'язати Команду Січі, яка не має до ПУН жодного формального відношення, а на випадок натиску й дальших спроб наступить реакція згідно з воєнними вимогами. Це була війна націоналістів з націоналістами і цього не можна завивати в бавовну”.

На початку 1939 року у Відні зібралися члени ПУН-у: М. Сціборський, О. Сеник, Я. Барановський і члени військового штабу ПУН-у ген. М. Капустянський, ген. В. Курманович, пполк. В. Колосовський, полк. Р. Сушко, одначе ніхто з них у збройну боротьбу Карпатської України не ввімкнувся, бо всі вони – члени ПУН-у і члени Військового Штабу – були однозгідні щодо становища ПУН-у, про яке вже згадано. Крім того, Ярослав Барановський передав на ЗУЗ організаційну заборону для членів ОУН переходити на Закарпаття.

ОРГАНІЗУВАННЯ ЗБРОЙНОЇ СИЛИ