НАРИС ІСТОРІЇ ОУН (Перший том: 1920-1939)

Дня 14 березня, як тільки перервалися українсько-чеські бої, шеф Штабу Карпатської Січі полк. Колодзінський видав наказ провести загальну мобілізацію до рядів Січі. Наказ виконувано скрізь, по всій території Карпатської України. Відділи Січі роззброювали станиці чеської поліції, жандармерії та „Державної Охорони”, і з їхньою зброєю поспішно маршували на південь, щоб загородити дорогу мадярським ордам. Юні Січовики виявляли подивугідну відвагу й посвяту. В'язанками ґранат вони знешкідливлювали мадярські танки, а відібраними від ворога гарматками зістрілили кілька літаків.

15 березня вечором до Хусту прибув спеціяльний посол мадярського уряду, який передав президентові Волошинові вимогу Мадярщини без бою віддати Мадярщині Карпатську Україну. Німецький консул із свого боку запросив до себе представників Головної Команди Карпатської Січі й порадив їм негайно капітулювати, бо в даній ситуації, коли на окупацію Карпатської України мадярами погодилися Німеччина й Італія, всякий спротив є безвиглядний. У відповідь на це німецький консул почув від полк. М. Колодзінського-„Гузара” такі слова:

„В словнику українського націоналіста немає слова „капітулювати”. Сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити нас перед собою на коліна – ніколи!”

Це була гідна відповідь українського націоналіста. І це був перший відкритий спротив плянам і „порадам” Гітлера й гітлерівської Німеччини.

Геройський, твердий спротив Карпатської Січі, як армії Карпатської України, мадярським напасницьким ордам голосним відгомоном відбився по всьому світі, скрізь викликаючи зацікавлення, симпатії до героїчних оборонців і здивування з мужности українського народу. Зі сторінок світових газет зникли архаїчні назви „Прикарпатська Русь” чи „Мадярська Русь”, уступаючи місце властивій назві – Карпатська Україна, яка несла всім роз'яснення, що Закарпаття – це ані „нічия” земля, ані „земля без імени”, ані теж країна якогось окремого „мадяроруського” чи „карпаторуського” племени, але – частина України, а її населення – частина українського народу. У вогні геройської боротьби за волю і славу Карпатської України автохтонне населення перероджувалося, скидало з себе тавро вікової неволі, ставало гідною частиною великої Української Нації.

Навіть польська преса, що засліплена ненавистю до всього українського, лайкою і зневагою обкидала українських самостійників на Закарпатті, змінила свою думку, заскочена мужньою поставою українців. „Вєк Нови„ з 24 березня 1939 року, дивуючись, що другого тижня після вмаршу мадярської армії в Карпатській Україні все ще йдуть завзяті бої, писав: „На Закарпатській Україні в цю хвилину постає нова леґенда”.

А „Меркуриюш Польскі” (ч. 15) визнав: „На шпальтах Меркуриюша ми виступали з цілою безоглядністю проти „Закарпатської України”... Мусимо, одначе, чесно сказати, що в обличчі останніх подій маємо більшу пошану до українців, ніж до чехів і словаків. Які б там не були і хто б там не були оті „січовики”, а все таки ті люди, не скавуліли, не склали зброї, але билися в найтяжчих політичних і стратегічних умовах ... Якщо б я стояв на чолі сотні мадярської піхоти, я на власну відповідальність наказав би віддати почесну сальву над трупами поляглих українців”.

На першій лінії мадярського наступу, в районі Перечина, бої тривали протягом цілого тижня. Приспішити перемогу мадярам допомогли щойно поляки, які через Ужок вислали свої озброєні диверсійні відділи й заатакували українських оборонців з другого боку. На інших лініях мадярського наступу бої тривали куди довше. Невеликі партизанські загони (пор. Тацинця на Воловеччині, пор. Миколи Крупи в районі Рахова) протрималися до зими 1939/40 року.

На столицю Карпатської України Хуст мадяри почали наступ з Берегова через Іршаву ранком 14 березня, а від 2-ої години ранку 15 березня теж другим шляхом через Севлюш, кинувши, з престижевих мотивів, особливо великі сили – крім піхотних відділів, теж панцерні з'єднання, важку артилерію й летунство, бо хотіли „за кілька годин” перемаршувати невелику віддаль у 50 кілометрів і захопити столицю. Одначе, на обидвох шляхах вони зустріли несподівано міцний спротив довели, що їхня заява не була голослівною фразою. Це ж, урешті, під проводом ОУН сини Срібної Землі, здавалося б, покірні мученики, відважно пішли на лицарський змаг, щоб показати світові свою готовість боротьби за волю.

НЕБЕЗПЕЧНА РОЗКОЛИНА

Дві протилежні оцінки