НАРИС ІСТОРІЇ ОУН (Перший том: 1920-1939)

Четвертою точкою цього акту ПУН заінкасував увесь політично-моральний капітал, здобутий у боротьбі за волю і державну самостійність Карпатської України членами крайової ОУН, зручно зіставивши в одному акті визнання урядом Карпатської України заслуг ОУН у творенні та обороні Карпатсько-Української Держави з визнанням ПУН-у, очолюваного полк. Мельником, за „керівника тієї боротьби”.

Для загалу українців, неознайомленого із закулісами подій в Карпатській Україні, таке вписання всіх політично-моральних досягнень ОУН на рахунок ПУН-у видавалося цілком природнім і слушним, бож ПУН – це провід ОУН. Одначе, провідне членство ОУН знало правду. Воно бачило ту розколину, що чимраз виразніше зарисовувалася поміж ПУН-ом і революційними кадрами ОУН. Розколину, що її штучно накладена політура ще могла заховати на якийсь час перед стороннім оком, але не перед бурею подій, які наближалися.

VІII ЧАСТИНА: ПЕРЕД ВИБУХОМ II СВІТОВОЇ ВІЙНИ

В ІДЕЙНІЙ ЄДНОСТІ З КАРПАТСЬКОЮ УКРАЇНОЮ

Події в Карпатській Україні восени 1938 року голосним відгомоном відбилися на українських землях. Самостійницькі змагання Карпатської України викликали захоплення серед усього українського населення. Зокрема на ЗУ3, серед молоді викликали бажання активно допомогти братам закарпатцям у їхній боротьбі. Уся галицька й волинська молодь готова була йти на Закарпаття й ставати в лави української армії, щоб зі зброєю в руках захищати кордони самостійної Карпатської України перед кожним її ворогом.

Визнаючи Організацію Українських Націоналістів за керівну силу української національної революції, охочі до відходу на Закарпаття всюди зверталися до ОУН по інструкції в цій справі. Одначе, КЕ ОУН на ЗУЗ поінформувала всіх зацікавлених, що новий Провід Українських Націоналістів (ПУН), очолений полк. Андрієм Мельником, видав заборону для української молоді під польською окупацією переходити на Закарпаття.^[340] Крайова Екзекутива додавала до тієї інформації своє пояснення, що ОУН суворо зберігатиме респектування тієї заборони і тих, хто всупереч забороні зважиться іти на Закарпаття, там судитиме Революційний Трибунал, як анархістів, або навіть як провокаторів, Причин видання такої заборони тоді не подано. Одні вияснювали це тим, що заборона конечна з уваги на небезпеку спровокування польської збройної інтервенції проти Карпатської України в користь Мадярщини, інші тим, що ПУН підготовляє всеукраїнське повстання на ЗУЗ і через те вимагає, щоб західньоукраїнська молодь залишалася на місцях. З респекту до ОУН загал молоді на західніх українських землях послухав заборони. На Закарпаття пішла тільки невелика кількість тих, до відома яких не дійшла заборона ПУН-у, або хто вирішив ризикувати життям, зіґнорувавши заборону.

Бажання боротьби, загальмоване забороною ПУН-у, звернулося на західноукраїнських землях проти Польщі, яка відкрито зайняла вороже становище до самостійницьких змагань Закарпаття. В половині жовтня 1938 року,^[341] на вістку про те, що чеський уряд погодився дати автономію для Закарпаття й що о. Волошин став прем'єром, а разом із тим про постанову закарпатської Української Національної Ради про її змагання до повної державної самостійности Закарпаття, – в церкві св. Юра у Львові відбулося окреме богослуження з молебнем. Після богослуження зформувався величний демонстраційний похід кількатисячної маси учасників, які з окликами проти Мадярщини і проти Польщі помаршували вулицями Львова до середмістя. Демонстрантів намагалася зупинити поліція, тому прийшло до бурхливого зудару, під час якого демонстранти обкидали поліцію камінням. Не зважаючи на інтервенцію поліції, демонстранти дійшли до середмістя. Тут на допомогу поліції для розбивання колон демонстрантів прийшли польські студенти, але їх демонстранти криваво побили на вулиці Легіонів. Окремі групи демонстрантів прорвалися під маґістрат і під мадярський консулят та повибивали там вікна.

Надзвичайно здивована кількістю демонстрантів, польська преса „вияснювала” своїм читачам, що, мовляв, львівські українці звезли були на демонстрацію „русинів” з цілої Галичини.

1 листопада 1938 року, після богослуження в річницю Листопадового зриву, знову влаштовано таку саму бурхливу демонстрацію, одначе, цим разом поліція вже заздалегідь приготувалася, зміцнивши свої сили відділами кінної поліції з поліційної школи в Мостах біля Львова. Тож, коли демонстранти тільки зійшли з святоюрської гори, їх заатакувала кінна поліція, а середмістя було загороджене панцерними автами. Криваві сутички демонстрантів тривали ввесь день. Польська газета „Слово Народове” з 2 листопада писала про ці події так: