НАРИС ІСТОРІЇ ОУН (Перший том: 1920-1939)

І так, д-р Ю. Вассиян подав у стисло науковій формі основні засади ідеології українського націоналізму, чітко підкреслив органічну пов'язаність цієї ідеології з духовістю української нації, з її природнім відвічним прагненням до самовиявлення в усіх ділянках життя, а при цьому вичерпно з'ясував державницько-творчий характер української націоналістичної ідеології. М. Сціборський і Дм. Андрієвський окреслювали у своїх статтях політичні позиції сучасного українського націоналістичного руху і його ставлення до інших політичних таборів, зокрема ж до українських партій. Суть італійського фашизму була проаналізована Є. Онацьким, який вказав на цілковиту відмінність українського націоналізму й італійського фашизму, як теж на неможливість і недоцільність пересаджування цього останнього на український ґрунт. Стаття О. Бабія з'ясовувала ставлення українського націоналістичного руху, в ідеологічно-програмовій та політичній ділянках, до комуно-большевизму. Л. Костарів подав жмут думок до дискусії про політичні принципи націоналістичної організації, як політичного руху. „Причинки до історії і ролі Січових Стрільців”, написані полк. Є. Коновальцем, вказали на світлі моменти державницько-творчої традиції в нашому недавньоминулому. Це минуле було творене спільно молодими українськими патріотами, що походили з західніх чи східніх українських земель і діяли в рядах військової формації Січових Стрільців на Наддніпрянщині. Названа праця полк. Є. Коновальця є чіткою і переконливою ілюстрацією позитивного, творчого характеру українського націоналізму, визнаннями якого саме були Січові Стрільці. Разючим контрастом до нього є руїнницький соціялізм, що то його намагалися прищепити нашому народові партійні лідери, а який так багато приніс шкоди українським визвольним змаганням і державному будівництву.

Великим моральним і політичним успіхом увінчалися організовані з ініціятиви ПУН-у публічні доповіді для українського громадянства. Хоч усі тодішні українські політичні партії, а головно соціялістичні лідери, що опинилися на еміґрації, зустріли український націоналістичний рух і хвилями партійницької ненависти, накидаючись на нього на партійних і вічах неперебірливою лайкою, – то симпатії позапартійного громадянства чимраз виразніше зверталися в бік українського націоналізму.

Так, отже, ідеологічно-політична і психологічна підготова для створення єдиної організації українських націоналістів проходила цілком успішно.

Причини відкладення Конґресу Українських Націоналістів

Зате ж в організаційній ділянці ініціятори нового діла зустрілися з несподіваними труднощами. І-ша Конференція не прийняла рішучих остаточних постанов щодо злиття всіх існуючих українських націоналістичних організацій в одну нову. І хоч усі ті організації поставились були прихильно до створення Проводу Українських Націоналістів і здебільша йому підпорядкувалися, то все ж таки продовжували існувати окремо. Головно у проводів згаданих організацій помітна була тиха нехіть до вимоги самоліквідуватися. І так, наприклад, низові клітини Леґії Українських Націоналістів і Групи Української Національної Молоді у Брні на Моравії та в Берліні, після обговорення ухвал І. Конференції, ухвалили підпорядкуватися ПУН-ові, як найвищому керівному органові всіх українських націоналістичних організацій, а крім цього створили, з власного почину, нову одну організацію – „Союз Українських Націоналістів”, в якій влилися всі дотогочасні окремі клітини Леґії та Групи. Та в той самий час, на засіданні Центрального Комітету Леґії Українських Націоналістів, обвинувачувано М. Сціборського, тодішнього голову Леґії, за „самовільне переступлення даних йому компентенцій”, конкретно кажучи, за згоду стати членом ПУН-у без попередньої апробати на це з боку Центрального Комітету Леґії. І хоч після дискусії над цією справою на форумі ЦК оте обвинувачення знято, то деякі члени ЦК Леґії були і надалі в тихій опозиції до пропозиції зліквідувати Леґію на користь майбутньої єдиної організації українських націоналістів. Щойно по деякому часі ті опозиціонери змінили свою думку і погодилися на згадану пропозицію.

Та в ще гострішій формі виявився спротив проти організаційної самоліквідації у членів Крайової Команди УВО. Висловлені в цій справі на І. Конференції д-ром Л. Макарушкою погляди були не тільки його власними. На такому самому становищі стояли й деякі інші члени УВО, головно ж ті, які в міжчасі стали членами леґальної партії УНДО. Особливо завзятим противником самоліквідації УВО був Дмитро Паліїв, тодішній політичний референт Крайової Команди УВО. Через те важко

[...]

державним пашпортом їде леґально до польської держави член Начальної Команди УВО й ПУН підготовляючи акцію, що була звернена проти тієї держави”.

Ціла ця досить дивна справа викликала в Краю і за кордоном різні міркування і стала джерелом всяких підозрінь.