НАРИС ІСТОРІЇ ОУН (Перший том: 1920-1939)

Епілогом цього невиконаного атентату був судовий процес проти заарештованих бойовиків М. Ласійчука і В. Саляка, які несли вибуховий матеріял, та проти кількох інших членів УВО-ОУН, викритих і заарештованих у зв'язку з цією справою. Розправа відбулася у Львові, в днях 18 червня до 3 липня 1931 р., перед судом присяглих. На лаві обвинувачених засіли: 1. Євген Врецьона, літ 26, студент; 2. Володимир Саляк, літ 20, переплетник; 3. Богдан Стецишин, літ 19, торговельний помічник; 4. Степан Бардахівський, літ 22, учень промислової школи; 5. Микола Ласійчук, літ 24, різьбар; 6. Іван Ткач, літ 22, переплетник; 7. Роман Щур, літ 21, слюсар-зброяр; 8. Богдан Павук, літ 20, фризієр; 9. Ярослав Олійник, літ 22, ґімназійний учень; 10 Петро Жмінковський, літ 21, швець; 11. Семен Пасіка, ґімназійний абсольвент; 12. Василь Ярош, ґімназійний абсольвент. Обвинувачено їх у приналежності до ОУН та в переховуванні вибухових матеріялів у зв'язку з заплянованим атентатом на большевицький консулят у Львові.

У висліді розправи засуджено В. Саляка на 5 років тюрми, Б. Стецишина – на 4 роки, С. Бардахівського – на 3 роки, М. Ласійчука і І. Ткача – по 2 роки тюрми кожного; решту звільнено.^[24]

КОНЦЕПЦІЯ „ПЕРМАНЕНТНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ”

Теорія „перманентної революції” зродилася в перші роки діяльности ОУН на західноукраїнських землях у висліді довгих всебічних дискусій серед провідних кіл ОУН, точніше – тогочасного українського націоналістичного студентства, на теми програми і тактики ОУН.

ОУН, як ідеологічно-політичний рух, підкреслювала важливість усіх Ділянок людського життя, але звертала увагу на конечність встановлення ієрархії важливости окремих ділянок відповідно до того, в якому стані в даний мент перебуває нація. Ясно, що за своєю власною уподобою нація може розв'язувати всі проблеми тільки у своїй власній самостійній державі, а тому для поневоленої нації найважливішим завданням мусить бути здобуття і закріплення своєї самостійної та соборної держави.

Отже, найважливішим завданням для української нації в період її поневолення мусить бути здобуття і закріплення української самостійної соборної держави.

Здійснити це завдання можна тільки шляхом революції, бо ні один із окупантів українських земель ніколи добровільно не погодиться зректись свого панування і відійти без бою. Він зробить це тільки тоді, коли український нарід змусить його до того силою. Шляхом леґалізму, тобто парляментарної боротьби в рамках зобов'язуючих законів окупаційної держави, ворожого панування не знищиться і власної держави не відбудується, бож окупант спирає своє панування не на закони, а навпаки – на насильство та потоптання основних людських і Божих законів, що за кожним народом визнають право на вільне життя.

Остаточною розправою з наїзником буде всенародній збройний зрив. До нього ж треба конче підготовитись. Бо, коли у вийняткових випадках й буває, що такий зрив спалахує стихійно, то й тоді його вислід залежить насамперед від підготови тих, хто той зрив переводить. Для досягнення бажаного успіху потрібно відповідної підготови.

Якої ж підготови вимагає збройне повстання?

Насамперед – психологічно-моральної мобілізації народніх мас. Самого усвідомлення собі народніми масами цілей і завдань визвольної боротьби ще замало; народні маси мусять бути ще опановані нестримним бажанням досягти ті цілі й завдання шляхом боротьби і бути готовими на боротьбу, що вимагає великих жертв, бути заправленими в боротьбі, щоб витримати, а не заламатися на півдорозі.

Державний нарід може підготовлятися до війни „мирним-” шляхом: нормальним, систематичним військовим вишколом усіх боєздатних громадян та всебічною морально-психологічною мобілізацією їх до завдань, які поставить перед ними їхній уряд. Користуватися такими методами поневолений нарід не може; бойову заправу він може здобувати тільки в справжніх бойових зударах із ворогом, психологічно ж мобілізувати може його лише бойова сурма.

Це є вже складовою частиною справжньої революції.

Революція поневоленого народу не може обмежуватися тільки фраґментом остаточного збройного зриву, але мусить поширитися й на період підготови до того зриву. Політична організація, що виступає керівником національної революції, мусить освідомлювати маси свого народу про цілі й завдання визвольної боротьби, нехтуючи закони й владу окупанта; мусить організувати щораз нові бойові зудари з окупантом, щоб ними мобілізувати маси; і мусить включати в бойові зудари з окупантом щораз ширші кола, щоб заправляти в боротьбі ввесь нарід. В тій підготовній мобілізаційній стадії мусять бути і жертви, щоб нарід бачив їх, розумів їх неминучість і щоб був заздалегідь готовий приносити їх.