НАРИС ІСТОРІЇ ОУН (Перший том: 1920-1939)

Про початкові большевицькі репресії, що почалися з їхнім приходом на Україну, наведемо для ілюстрації кілька прикладів. Першою замітною жертвою терору був греко-православний київський митрополит Володимир Богоявленський, замордований большевицькими партизанами 25 січня 1918 року. Того ж місяця, коли большевики зайняли Лубні, комісар Бакай розстріляв усіх 25 ченців з тамошнього манастиря. З Святогорського манастиря в Харківщині вигнано монахів, а манастир ограблено. 4 червня 1918 р. ограблено Святохресний манастир у Полтаві та застрелено ігумена Ніля. У 1925 заслано секретаря ВПЦ Ради П. Гордовського. Жертвою переслідувань була Печерська Лавра в Києві. В ній було ще в 1926 році біля 500 монахів, з них осталося; 7, але і цих в 1928 році заслано, ігумена Гермоґена Голубинського арештовано, манастир перетворено в антирелігійний музей.

На основі законів СССР від 4. XII. 1917 та 23. І. 1918 рр., большевики перевели конфіскацію всіх церковних й манастирських маєтків і скарбів, як золото, ікони, чаші, ризи і т. п.,^[46] заборонили шкільне навчання релігії, розв'язали богословські семінарії й академії, перешкоджали церковній діяльності, шиканували духовенство, а зокрема монахів, церквам заборонили вести харитативну діяльність.

Відновлення і зростання УАПЦ

Закон з 1918 року дозволяв церковним громадам приватне наймати сконфісковані церкви. Київська церковна громада, яка складалася переважно з членів ВПЦРади, зареєструвала свій церковний статут і одержала дозвіл користуватися Миколаївським Військовим Собором. Другу парафію організовано при Соборі св. Андрія Первозванного, третю – при Соборі св. Софії. Перше богослуження, відправлене тодішнім протоєреєм Василем Липківським дня 9 травня 1919 року в Миколаївському Соборі на Печерську, уважається за фактичну дату відновлення УАПЦ.

На прохання поновленої ВПЦРади (М. Мороз – голова, Ів. Тарасенко – секретар) полтавський архиєпископ Парфеній Левицький влітку 1920 р. тимчасово очолив УАПЦеркву і висвятив біля 30 священиків, але під впливом московського патріярха Тихона перестав її очолювати. Російські єпископи на чолі з митрополитом Єрмаковим заборонили відправляти богослуження по-українськи, в 1921 році позбавили всіх українських священиків священичого сану і проголосили ВПЦРаду недіючою.

Але ВПЦРада скликала 11 жовтня 1921 року Всеукраїнський Православний Церковний Собор до св. Софії в Києві, в якому взяло участь 472 делеґати з України і Кубані. Собор затвердив проголошену 1 січня 1919 року автокефалію УАПЦеркви і вибрав Василя Липківського її митрополитом, якого висвячено 23 жовтня 1921 р.

Шістдесятирічний митрополит з великою енерґією перевів українізацію Церкви, приспішив переклади церковних книг на українську мову, відвідав особисто понад 500 парохій, хоч діставав часті заборони і був кілька разів арештований за відважні патріотичні проповіді, в яких засуджував „слуг червоного сатани”. Те саме робили великі провідники й організатори УАПЦ: митрополит Микола Борецький, харківський архиспископ Олександер Ярещенко, уманський єпископ Костянтин Малюшкевич, волинський архиєпископ Степан Орлик, архиєпископ Нестор Шараївський, єпископ Володимир Дахівник-Дахівський, благовісник з мирян Володимир Чехівський, та тисячі інших оборонців Христової правди й української нації.

В крайнє непригожих умовинах большевицької безбожницької нагінки і переслідувань УАПЦерква відновилася і зростала з дня на день. У 1927 році вона мала 34 єпископів, 10657 священиків, 2800 парохій та та 6-7 мільйонів активних вірних. Тоді в Україні окупаційна партія КП(б)У мала лише 122 928 членів.

До УАПЦеркви приєдналися православні українці з-поза України. На бажання українців з Канади призначено для них, а опісля для СІЛА Івана Теодоровича єпископом УПЦ. Також українські парафії в Туркестані і в південно-східньому Казахстані (Семиріччі) підпорядковувалися УАПЦеркві. До Казахстану вислано єпископа УАПЦ Костянтина Кротевича.^[47]

Церква творила дуже важливий фронт протиставлення комунізмові і глибоко впливала на формування релігійної і національної свідомости. Тому її швидкий ріст був для російсько-большевицької влади небезпекою, яку вона поборювала на всі лади і врешті вирішила докорінно знищити.

Поборювання УАПЦеркви і духовенства

УАПЦерква, як церква національна, була для большевиків ненависніша від російської Церкви. Антирелігійна боротьба большевиків проходила в Україні в особливо жорстоких, подекуди в садистичних формах. Спершу вони старалися з середини розбивати церковну організацію УАПЦ, розкладати духовенство, основуючи інші „Церкви”, щоб перетягати до них вірних з УАПЦ.