НАРИС ІСТОРІЇ ОУН (Перший том: 1920-1939)

До „Плугу” на початку належали: Сергій Пилипенко – голова, П. Панч, А. Головко, І. Кириленко, Д. Гуменна, С. Божко, Г. Орлівна, В. Алешко та інші. Частина з них перейшла пізніше до „ВАПЛІТЕ”, побачивши, що Пилипенко йде на співпрацю з спілкою московських письменників.

До „Гарту” належали на початку: В. Еллан-Блакитний – голова, М. Хвильовий, В. Сосюра, революційні романтики Валеріян Поліщук, М. Йогансен, І. Дніпровський, Г. Коцюба. Микола Хвильовий розвалив „Гарт” в 1925 р., вийшовши з нього з групою письменників „Урбіно”.

Він заснував нову організацію письменників, „Вільну Академію Пролетарської Літератури” – ВАПЛІТЕ (1926-1928) в складі М. Яловий – 1-ий президент, Микола Куліш – 2-ий президент, М. Хвильовий – заступник президента, Олекса Слісаренко – секретар, її членами були також не-комуністи, як: Ю. Японський, Майк Йогансен, О. Слісаренко, Аркадій Любченко, Іван Сенченко, Ґео Шкурупій. Належали туди О. Досвітній, П. Тичина, В. Сосюра, М. Бажан, П. Панч, І. Дніпровський, Г. Коцюба, Гр. Епік, О. Копиленко та інші – це була тодішня літературна еліта України. В. Державин пише, що: „ВАПЛІТЕ” це була єдина в підсовєтській Україні літературна організація, що засадничо і систематично протестувала проти московсько-большевицького режиму в Україні – протестувала, зрозуміла річ, почасти з націонал-комуністичних позицій, проте почасти і з суто національних”.^[45] В їхніх органах не друкувалося матеріялів на партійне замовлення.

Партія заставляла Хвильового кілька разів каятися. Він друкував іронічну самокритику на себе для роз'яснення своїх гріхів у такий спосіб, що повторяв у ній свої єретичні думки і пропаґував їх. Після оголошення свого „каяття” він продовжував далі робити те саме з вродженим йому динамізмом і вольовістю.

„Втративши свою державність,... українці з незвичайною запеклістю обстоювали далі свою культурну незалежність, перетворюючи поверхово-бюрократичну українізацію на дерусифікацію міста” – пише Дивнич. Це завзяття надробити втрачене в програній війні проявилося в усіх ділянках громадського життя і також на відтинку релігійного життя, яке стало окремим фронтом напруженої боротьби з окупантом.

УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛЬНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

 Заходи відновити Українську Автокефальну Православну Церкву

Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) має великі заслуги в національному освідомленні народу. Перед революцією православна Церква в Україні підлягала московському патріярхові й Синодові і стала інструментом царської політики русифікації. Це ставило українських священиків у принизливе становище, а вірних віштовхувало від російського або облюсковленого духівництва. Боротьба за унезалежнення української Церкви від московського патріярха і Синоду почалася на весну 1917 року. Київський Єпархіяльний Собор обрав Комісію для скликання всеукраїнського церковного собору. Хоч російські церковні власті на Собор не погодилися, ця Комісія разом з Братством Воскресіння проголосила себе Всеукраїнською Православною Церковною Радою (ВПЦР), зайнялася підготовок) собору і домоглася таки дозволу на його скликання від нового московського патріярха Тихона.

Дня 7 січня 1918 почався в Києві Всеукраїнський Православний Церковний Собор, який висловився за автокефалією, але праці Собору були перервані здобуттям Києва большевицькими військами під командуванням Муравйова.

За гетьманату київський Єпархіяльний Собор обрав київським митрополитом московського русотяпа Антонія Храповицького (що опісля втік до Денікіна), а скликаний в червні 1918 р. собор російського духовенства затвердив Цей вибір.

Дня 1 січня 1919 року Директорія проголосила автокефалію Української Православної Церкви, але незабаром, 2 лютого 1919 року, большевики окупували Київ.

Боротьба за збереження Церкви серед репресій

В початкових роках окупації відбувалися в пляні антирелігійних акцій Союзу безбожників різнородні шикани Церкви і духовенства, богохульні аґітаційні виступи, грабежі і безчещення церков, знущання і вбивання священиків, перешкоджування в виконуванні релігійних практик. Вони відбувалися постійно, але большевики ще не почувалися на силах підняти плянову оротьбу за цілковите знищення церковної організації, ані на офіційне оголошення заборони релігії „на бажання” віруючих. Це зробили вони на закінчення доби НЕП-у. Покищо, з хвилиною захоплення влади, вони офіційно обмежилися до ограблення церков з майна і коштовностей та до накладання непосильних податків.