Наталка-Полтавка

Выбороный - в белом рушнике через плечо, каковые дают в Малороссии старостам при сватанье.

Возный выходит вперед и прохаживается впоперечь сцены с довольною миною.

Микола и Петро стоят в стороне поотдаль, а выборньй громко говорит в дверь Терпилихи.

В ы б о р н ы й. Та ну-бо, Борисе, iди з нами! Менi до тебе дiло єсть.

Т е р п и л и х а (в своей хате). Дайте йому покой, пане виборний! Нехай трохи прочумається.

В ы б о р н ы й. Та надворi швидше провiтриться.

Т е р п и л и х а. В хатi лучче: тут нiхто не побачить i не осудить.

В ы б о р н ы й. За всi голови! (Отходит от двери). Не стидно, хоть на сватаннi i через край смикнув окаянної варенухи (Увидя Миколу). Здоров, Миколо! Що ти тут робиш? Давно вернувся iз города?

В о з н ы й. Не обрiтається лi в городi новинок каких курйозних?

В ы б о р н ы й. Адже ти був на базарi - що там чути?

М и к о л а. Не чув, далебi, нiчого. Та в городi тепер не до новин; там так старi доми ламають, та улицi застроюють новими домами, та кришки красять, та якiсь пiшоходи роблять, щоб в грязь добре, бач, ходити було пiшки, що аж дивитись мило.

В о з н ы й. Дивитись мило, а слухати, що мiщанство i купечество говорить, чи мило, чи нi?

В ы б о р н ы й. А що ж вони будуть говорити? Не тепер же та й не од себе видумали таку перестройку города. Хто ж виноват безпечним людям, що не запаслися заздалегiдь деревом, досками i дранню. Од того i тяжко. Ви думаєте, весело i старшинi принуждати других виполняти те, що їм велять. Та що ж робить, нiгде дiтись, коли треба управлятись.

В о з н ы й. Що правда, то правда; трохи крутенько загалили, так i те ж треба сказати, що всякий господар для себе ж i строїть.

М и к о л а. Iншi хати такi були, що якби не велiли порозламовати, то б од вiтру самi попадали i подавили б своїх хазяїнiв. Коли прислухатись, хто бiльше гримає на сю перестройку, то однi тузи, багачi. А середнього розбору мовча строять. Да уже ж i город буде, мов мак цвiте! Якби покойнi шведи, що згинули пiд Полтавою, повставали, то б тепер не пiзнали Полтави!

В о з н ы й. По крайнiй мiрi - теє-то як його - чи не чути чого об обидах, спорах i грабежах i - теє-то як його - о жалобах i позвах?

В ы б о р н ы й. Та що його питати: вiн по городу гав ловив та витрiшки продавав… (К Миколе). Чом ти, йолопе, не кланяєшся пану возному та не поздоровиш його? Адже бачиш - вiн заручився.

М и к о л а. Поздоровляю вас, добродiю… А з ким же бог привiв?

В о з н ы й. З найкращою зо всього села i всiх прикосновенних околиць дiвицею.

В ы б о р н ы й. Не скажемо, нехай кортить! (Отходя). А се що за парубок?

М и к о л а. Се мiй знакомий; iде iз Коломака в Полтаву на заробiток.

В о з н ы й. Хiба-развi - теє-то як його - iз Коломака через наше село дорога в город?

П е т р о. Я нарошне прийшов сюда з ним побачитись.

Выборный и возный уходят.

Я В Л Е Н И Е 4

Петро и Микола.

П е т р о. Се старший в вашiм селi?

М и к о л а. Який чорт; вiн живе тiлько тут; бач, возний - так i бундючиться, що помазався паном. Юриста завзятий i хапун такий, що iз рiдного батька злупить!

П е т р о. А то, другий?

М и к о л а. То виборний Макогоненко; чоловiчок i добрий був би, так бiда - хитрий, як лисиця, i на всi сторони мотається; де не посiй, там i уродиться, i уже де i чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже.

П е т р о. Так вiн штука! Кого ж вони висватали?

М и к о л а. Я догадуюсь; тут живе одна бiдна вдова з дочкою, то, мабуть, на Наталцi возний засватався, бо до неї багато женихiв залицялись.

П е т р о (в сторону). На Наталцi!.. (Успокоясь). Но Наталка не одна на свiтi. (К Миколе). Так, видно, Наталка багата, хороша i розумна?

М и к о л а. Правда, хороша i розумна, а до того i добра; тiлько не багата. Вони недавно тут поселились i дуже бiдно живуть. Я далекий їх родич i знаю їх бiдне поживання.

П е т р о. Де ж вони перше жили?

М й к о л а. В Полтавi.

П е т р о (с ужасом). В Полтавi!..

М и к о л а. Чого ж ти не своїм голосом крикнув?

П е т р о. Миколо, братику мiй рiдний! Скажи по правдi: чи давно уже Наталка з матiр'ю тут живуть i як вони прозиваються?

М и к о л а. Як тут вони живуть… (Говорит протяжно, как будто в мислях рассчитывает время), Четвертий уже год. Вони оставили Полтаву зараз по смертi Наталчиного батька.

П е т р о (вскрикивает). Так вiн умер!

М и к о л а. Що з тобою робиться?

П е т р о. Нiчого, нiчого… Скажи, будь ласкав, як вони прозиваються?

М и к о л а. Стара прозивається Терпилиха Горпина, а дочка - Наталка.

Петро всплескивает руками, закрывает ими лицо, опускает голову и стоит неподвижно.

М и к о л а (бьет себя по лбу и делает знак, как будто что-то отгадал, и говорит), Я не знаю, хто ти, i тепер не питаюся, тiлько послухай:

N 14

Вiтер вiє горою,

Любивсь Петрусь зо мною,

Ой, лихо, не Петрусь,

Лице бiле, чорний ус!

Полюбила Петруся

I сказати боюся,

Ой, лихо, не Петрусь,

Лице бiле, чорний ус!

А за того Петруся

Била мене матуся,

Ой, лихо, не Петрусь…

Де ж блукає мiй Петрусь,

Що i досi не вернувсь?

Ой, лихо, не Петрусь…

Я хоть дiвка молода,

Та вже знаю, що бiда.

Ой, лихо, не Петрусь,

Лице бiле, чорний ус!

А що, може, не одгадав? (Обнимает Петра).