Наталка Полтавка

Ой мати, мати! Серце не вважає,
Кого раз полюбить, з тим i умирає. (2)

Лучче умерти, як з немилим жити,

Сохнуть з печалi, щодень сльози лити. (2)

Бiдность i багатство — єсть то Божа воля;

З милим їх дiлити — єсть щаслива доля. (2)

Ой хiба ж я, мати, не твоя дитина,

Коли моя мука тобi буде мила? (2)

I до мого горя ти жалю не маєш,

Хто прийшовсь по серцю, забуть заставляєш!.. (2)

()

О мамо, мамо! Не погуби дочки своєй()

() Наталко, схаменись! Ти у мене одна, ти кров моя: чи захочу я тебе погубити? Убожество моє, старость силують мене швидше замуж тебе оддати. Не плач, дочко! Я тобi не ворог. Правда, Петро добрий парубок, та де ж вiн? Нехай же прийде, нехай вернеться до нас; вiн не лежень, трудящий, з ним обiднiти до злиднiв не можна. Але що ж! Хто вiдає — може, де запропастився, а може, i одружився де, може, забув i тебе. Тепер так буває, що одну нiбито любить, а о другiй думає.

а. Петро не такий; серце моє за його ручається, i воно менi вiщує, що вiн до нас вернеться. Якби вiн знав, що ми тепер так бiднi — о, з кiнця свiта прилинув би до нас на помощ.

а. Не дуже довiряй своєму серцю: сей вiщун часто обманює. Придивися, як тепер робиться в свiтi, та i о Петрi так думай. А лучче, якби ти була менi покорна i мене послухала.

№ 9

Чи я тобi, дочко, не добра желаю,
Коли кого зятем собi вибираю?
Ой дочко, дочко! що ж мнi начати?
Де ж люб’язного зятя достати?

Петро десь блукає, може, оженився,

Може, за тобою не довго журився.
Ой дочко, дочко! що ж мнi начати,
Де ж люб’язного зятя достати?

По старостi моїй живу через силу,

Не дождавшись Петра, пiду i в могилу.
Ой дочко, дочко…

Тебе ж без приюту, молоду дитину,

На кого оставлю, бiдну сиротину?
Ой дочко, дочко… .

Ти на те ведеш, щоб я не дождала бачити тебе замужем, щоб через твоє упрямство не дожила я вiку: бiдность, сльози i перебори твої положать мене в домовину. ()

а. Не плачте, мамо! Я покоряюсь вашiй волi i для вас за первого жениха, вам угодного, пiду замуж; перенесу своє горе, забуду Петра i не буду нiколи плакати.

а. Наталочко, дочко моя! Ти все для мене на свiтi! Прошу тебе: викинь Петра з голови — i ти будеш щасливою. Але хтось мелькнув мимо вiкна, чи не йде хто до нас?

()

Явление 5

() Трудно, мамо, викинуть Петра iз голови, а iще труднiше iз серця. Но що робить!.. Дала слово за первого вийти замуж — для покою матерi треба все перенести. Скреплю серце своє, перестану журитись, осушу сльози свої i буду весела. Женихи, яким я одказала, в другий раз не прив’яжуться; возному так одрiзала, що мусить одчепитися; бiльше, здається, нема на примiтi. А там… ох!.. Серце моє чогось щемить… ( .)

Явление 6

, и .

й. Помагай-бi, Наталко! Як ся маєш, як поживаєш?

а. Ат, живемо i маємося, як горох при дорозi: хто не схоче той не вскубне.

а. На нас, бiдних i безпомощних, як на те похиле дерево, i кози скачуть.

й. Хто ж тобi виноват, стара? Якби оддала дочку замуж, то i мáла, хто вас обороняв би.

а. Я сього тiлько i хочу, так що ж…

й. А що такеє? Може, женихiв нема, абощо? А може, Наталка?..

а. То бо то i горе! Скiлько не траплялись i хорошi людцi, так: «Не хочу та й не хочу!»

й. Дивно менi та чудно, що Наталка так говорить; я нiколи б од її розуму сього не ждав.

а. Так то вам здається, а нiхто не вiда, хто як обiда.

а. От так все вона — приговорками та одговорками i вивертається; а до того iще як придасть охання та сльоз, то я i руки опущу.

й. Час би, Наталко, взятись за розум: ти уже дiвка, не дитя. Кого ж ти дожидаєшся? Чи не iз города ти таку примху принесла з собою? О! там панночки дуже чваняться собою i вередують женихами: той не гарний, той не багатий, той не меткий; другий дуже смирний, iнший дуже бистрий; той кирпатий, той носатий, та чом не воєнний, та коли i воєнний, то щоб гусарин. А од такого перебору досидяться до того, що послi i на їх нiхто не гляне.