— Протеже конкуруючої контори. Теж хоче на обкладинку, — роздратовано пояснив Джошуа. — Оскільки хлопці не розкручені, фотографуватимуться разом на фоні залу, а потім уже редакція вирішить, кого далі розкручувати.
— Але як так? Ти ж нам нічого не казав!
— Не переймайся. У нього немає шансів. Глянь, типаж невиразний, крім того, він навіть не побрився перед фотосесією.
Бритий чи небритий, але той орангутанг-латинос виглядав вражаюче. Грізний погляд чорних очей, кам’яні м’язи, широченна грудна клітка. У мене, чесно кажучи, комплекс перед такими мужиками. Поряд з ними я відчуваю себе нікчемою, гендлярем, якимось затурканим кабінетним щуром, чиї гени ніщо у порівнянні з гарячою кров’ю та біцепсами такого монстра.
Зате Тьомик ні краплі не стушувався. Він сміливо заглянув прямісінько в агатові очі велетня, щосили напнув груди і твердою ходою підступив до середини помосту, всім своїм виглядом демонструючи, що він тут хазяїн. Його ж от-от мали почати фотографувати, і згодом він обов’язково потрапить на обкладинку «Men’s Health»!
О, якби ви знали, як я пишався тоді моїм Тьомиком. Засмаглий торс, вузлуваті передпліччя, вигоріла на сонці шевелюра і сині, наче води Карибського моря, очі. Я просто не міг відвести очей! Звичайно, він трохи поступався кошлатому мексиканцю у кремезності та рельєфності м’язів, зате ви б тільки бачили, яке у нього в той момент було одухотворене обличчя.
…Звідкілясь з іншого боку зали долинуло бемкання гонгу…
Натовп принишк. Фотографи підсунулись впритул до подіуму, націлилися об’єктивами на парочку в центрі, але все ще не поспішали фотографувати. «Ну і чого вони чекають? — думав я. — Певно, підбирають кращий ракурс. Професіонали ж як-не-як».
Зненацька моє серце стислося. Мексиканський монстр в чорних трусах рвучко підскочив упритул до мого Тьомика, розмахнувся кулаком ледь не від підлоги і зробив кілька потужних знімків: в анфас, у профіль і в аперкот (здається, так це у них називається), від чого у Тьоми з очей аж іскри посипались, а його свіжий і нетрафаретний типаж сильно збляк, неначе довоєнна фотокартка.
— Лягай!!! — заверещав я, збагнувши, що діло труба.
Але Тьомик все ще не розумів, що діється. Він якогось дідька втримався на ногах і замість впасти почав тікати від горили по рингу. Волохате одоробало без особливих зусиль нагнало Тьомика, притисло його під канатами і ще раз завалило правою прямо у писок, аж луна по залу прокотилася. Після цього бідолаха Тьомик виплюнув на ринг пару передніх зубів, крутнувся круг себе і впав, некрасиво стукнувшись білобрисою мордою об поміст рингу.
Тут уже спалахи камер заблимали з усіх чотирьох сторін, незважаючи на те, що ракурс був не вельми, та й обличчя Тьомика зробилось зовсім не фотогенічним. А над залом пронісся зичний клич ring-announcer’а:
— …and still the undefeated champion of Kintana-Roo state Migue-e-el To-o-orrez![28]
Лоходонта юкатанська, або Полювання на мексиканського слона
Вочевидь, щойно прочитавши цей промовистий заголовок до нашої з Тьомиком нової авантюри, ви зразу ж обурено спитаєте: які, в дідька, слони? Що за слони можуть бути у Мексиці? У Мексиці немає ніяких слонів! І я вам чесно відповім, що колись теж так думав.
Я був десь на 99 % впевнений, що фауна Американського континенту позбавлена цих товстошкірих вайлуватих гігантів, допоки якогось дня ми з Тьомиком ледь не замочили одного. І прямо — побий мене грім! — посеред справжньої Мексики, в самому серці Юкатану. Величенький, зараза, попався, на добрих п’ять тонн потягнув, а то й усі п’ять з половиною. Хоча, якщо вже бути до кінця відвертим, то насправді це не ми слона, а слон нас ледь не замочив, але то таке, нюанси.
Якби оте, про що я тут тільки-но написав і в що ви наразі не вірите, скоїлося десь на просторах африканських саван, де полювання на слонів — буденне заняття, а самі слони мало не щодня мочать якогось чорнопикого сіромаху, ця історія була б банальною та тривіальною. Але в тому то й вся заковика, що всі описані нижче події відбувались на Американському континенті, далеко на півдні Мексиканських Сполучених Штатів.