Навіжені в Мексиці

Пізніше ми з Тьомиком (уже після того, як він прийшов до тями) довго згадували низку подій, які завершились героїчним походом на слона, і зійшлись на думці, що то був невідворотний збіг обставин, доля, фатум, називайте це, як хочете. По-моєму, панянці Фортуні просто так, ні з того ні з сього забажалося, щоб ми з Тьомиком вполювали хоботатого. От і все. І її, шельму, геть не хвилювало, що ми тоді знаходились у Мексиці, де ні слонів, ні мамонтів, ні будь-яких інших звіряток, яких можна було би сплутати зі слонами, не водилося від віку, що і я, і Тьомик не мали при собі ніякої зброї, не кажучи вже про бронебійні гвинтівки та інструкції, як ходити на слона. Та що там казати — за все життя ми з Тьомиком ганялися хіба що за тарганами з домашнім шльопанцем у руках, а щось схоже на зброю останній раз тримали ще в школі на уроках ДПЮ.

А втім, ви ж, мабуть, самі розумієте — жінки є жінки. Коли Фортуна, ця вередлива й розпещена римська дівуля, вбила собі щось у голову, то вже нізащо від того не відступиться. Хоч би що ми не робили, чого б не вигадували — нічого змінити вже не могли. Довелося йти й полювати слонів. У Мексиці.

2

Трапилося все рівно через два тижні після інциденту в Канкуні, коли замість фотосесії для обкладинки відомого журналу «Men’s Health» Мігель Торрес, чемпіон штату Кінтана-Роо з боксу в першій важкій вазі, наваляв Тьомику в морду, як кажуть, по самі помідори, вибивши два зуби і сильно попсувавши карму.

Відтоді, як той клятий горилоподібний латинос поколошматив мого Тьомика, Тьомик зі мною ще не розмовляв. За два тижні бідолаха не зронив ні слова. Я до нього і так, і сяк, і цукерки приносив, і вірші декламував, але нічого не помагало — мій компаньйон лиш сумовито кліпав очима і вперто мовчав. Видно, сильно переживав через те, що фотосесія зірвалась…

Пригадую, десь через тиждень після пам’ятного двобою я остаточно зрозумів, що в Канкуні нам більше нема чого робити, треба міняти обстановку, треба якось розворушити Тьомика, тому якогось пообіддя спакував наші нечисленні манатки і взяв курс на Мериду, столицю сусіднього з Кінтана-Роо штату Юкатан.

Ми прибули до Мериди пізно ввечері того ж дня, якого виїхали з Канкуна, і поселились у простенькому готелі в самому центрі міста, у двох кварталах від Зокало. У мене не було ніяких конкретних планів, я лиш хотів розвіятись, зібратись з думками та силами, а головне — привести до тями Тьомика, врешті-решт розговорити його.

Два наступні дні я безцільно тинявся Меридою, вивчаючи місто, а увечері розповідав Тьомику про все побачене, пропонуючи сходити куди-небудь зі мною. На що Тьомик лиш скорботно метеляв обліпленою синцями головою. Він увесь час сидів у готелі, майже не їв і мовчки дивився у вікно неживим, осклілим поглядом.

На третій день я взяв напрокат дешевого хетчбека, силоміць запхав у салон мого покошланого друзяку і чкурнув углиб Юкатану до численних руїн стародавніх майя. Три дні ми гасали по всяких таємничих місцинах з чудернацькими назвами Майяпан, Ушмаль, Ісамаль, Ецна та Чичен-Іца, спали в автомобілі, харчувалися гамбургерами в придорожніх харчевнях, але Тьомик за всю дорогу дивився лиш на лінії розмітки, які прудко неслись повз хетчбек, вперто ігноруючи довколишні краєвиди.

Його мовчазна меланхолія починала мене лякати.

— Може, тобі треба до лікаря? — співчутливо питав я.

Тьомик заперечно гойдав головою.

— А хочеш, я тобі мексиканку приведу з отаке-е-енними цицьками? Розважитесь…

Тьомикові очі наповнювались слізьми, нижня губа тремтіла, але очі — одні тільки очі — казали рішуче «ні».

— Чувак, скажи, що ти хочеш, тільки не мовчи, — благав я, на що Тьомик лиш сумно зітхав.

У вівторок увечері, на двадцять перший день після фотосесії, ми повернулися до Мериди. Тьомик так само сидів, приклеївшись похнюпленим п’ятаком до автомобільної шиби. Я більше не знав, що можна зробити, які ще засоби застосувати, щоб розворушити напарника. Тому я не витримав і надумав з горя напитися.

— Все, чувак, я більше так не можу, — сказав я йому. — Ти як хочеш, а я піду набухаюсь. Тут неподалік є непоганий бар.

Тьомик вкотре відповів гнітючою мовчанкою, але на мій подив підвівся й потюпав вслід за мною.

Бар виявився просто жахливим. Столи замицькані, крісла як у наших рідних заводських союзних їдальнях, офіціантки розхристані, з немитим волоссям, зате всі в міні-спідницях. Звідусіль горлала несамовита мексиканська музика, через яку в одному з відділень «Banamex[29]» на протилежному боці вулиці деренькотіли шиби. Здавалося, верескливою музикою були просякнуті самі стіни та підлога. Та мені було на все наплювати, я геть занепав духом і хотів лише залити свій розпач та відчай алкоголем.

Ми всілись в одному із глухих закутків, обмоталися дірявим сигаретним димом, я, пригадую, щось волав до бармена і сердито стукав кулаком, але все одно офіціантка підійшла до нас аж через добрих півгодини. Я замовив «José Cuervo»[30] і зажадав якихось фруктів для закуски. Тьомик махнув у повітрі двома пальцями, даючи знати, щоб йому теж принесли чарку. Я глипнув на нього, але нічого не сказав.