Навіжені в Мексиці

Я хотів доказати «не треба», але тут якось ніби ненароком зазирнув у Тьомикові очі. Переді мною сидів уже не Тьомик, а сирота, який випрошує окраєць хліба, раб, що благає володаря про помилування, Мойсей посеред пустелі з армією голодних євреїв за плечима. І з дробовиком у руках. «Ет, чорти б його забрали, — подумав я, — хай буде так, буде тобі екскурсія!»

— Ну, добре, — пхицьнув я, — тільки для тебе, Тьомо.

Я підвівся, хитаючись, мігрував до столика незнайомця, підсунув собі стільця і всівся. Той, здавалося, не помічав мене, незворушно роздивляючись етикетки на пляшках.

— Кгм… — прокашлявся я і почав: — Сеньйоре, дозвольте вас пригостити випивкою, — я знав, як починати серйозні бесіди з мексиканцями.

Незнайомець чемненько прокашлявся у відповідь і кивнув. Я зробив замовлення офіціантці. Тьомик миттю підсів збоку, після чого я, набравши глибокодумного вигляду, продовжив:

— Ви знаєте, шановний, ми з компаньйоном не тільки бізнесмени, але й ці… дай, Боже, пам’яті… натурщики-любителі…

Мексиканець здивовано звів брови.

— Ой, нє, — похопився я, — я мав на увазі натуралісти-любителі. І ми, знаєте, настільки любителі, що ще ні разу не бачили на власні очі оту вашу славетну Лоходонту юкатанську.

— О, ви багато пропустили, сеньйори, — вставив інтелігент, багатозначно прицмокнувши.

— Таки так, — погодився я, — ми це усвідомлюємо, і саме тому хотіли б дізнатися, де саме можна подивитись на мексиканських слонів наживо, так би мовити, у дикій природі. Може, ви нам якось підсобили б? Влаштували б, так би мовити, невеличку екскурсію…

— Я б із задоволенням, — індиферентно пробубонів мексиканець, — це тут зовсім поряд, сьогодні, кажуть, хтось навіть бачив недалеко за містом великого самця. Чесно кажучи, вам це місце будь-який місцевий хлопчак покаже.

Я окинув бар затуманеним поглядом. Хлопчаків не було. Коли повернув голову назад, Тьомик уже благально склав руки на грудях і вп’явся у мене знетямленими очиськами. Я уважно оглянув Тьомика — мій внутрішній голос горлав, аж захлинався, попереджаючи, заклинаючи не робити цього, — але я сказав:

— Сеньйоре, ми хочемо, щоб ви показали нам слона просто зараз.

— Сьогодні вже пізно…

— Ми заплатимо вам!

Інтелігент ще разок бухикнув, по-інтелігентськи прикрившись долонею, і запитав:

— Скільки?

— Даю сто песо… Ні? Добре, сто п’ятдесят!

Мексиканець скептично метельнув головою, зблиснувши у півтемряві лукавими зіницями.

— Назвіть свою ціну! — нетерпляче випалив я.

— Ну, скажімо, за триста я був би згоден прогулятися з вами й подивитися на слонів.

Я запитально глипнув на Тьомика.

— Я згоден навіть на тисячу, — зціпивши зуби, прошепотів він, а я тоді, пригадую, подумав, що, якщо у Мексиці таки існують слони, то Тьомик ще до півночі настріляє цілий табун. Ніяк не менше.

— Згода, — відказав я інтелігенту, — Триста песо. Але гроші отримаєш не раніше, аніж ми побачимо першого слона.

Мексиканець кивнув. Ми з Тьомиком хряпнули ще по одній — на коня (той Хосе Куерво, курва, таки файну текілу жене), а потім, хитаючись, наче на палубі сейнера в семибальний шторм, вийшли на вулицю. І тоді я, який випив на одну стопку менше за Тьомика, висловив останню розумну фразу на той вечір:

— А на хріна нам слон, чувак?

— Продамо, — безапеляційно заявив Тьомик. — А виручку… г-гик… пійсят на пійсят.

Я прикинув, скільки може коштувати один слон, навіть якщо його просто пустити на м’ясо. Ну, нормально, думаю.

— Добре, — кажу, — поїхали!

Відтак ми втрьох запхалися у куций хетчбек, мексиканець всівся за кермо, оскільки був найменш налиганим з усіх нас. Мотор сонно зачахкав, розганяючи вечірню тишу Мериди, і ми пірнули у темряву вуличок поміж сплячими кварталами.

Їхали, треба сказати, зовсім недовго. Навіть за місто, по-моєму, не вибралися, спинились десь на окраїні Мериди коло високого паркану зі старанно пофарбованих і загострених угорі прутків. Крізь загорожу звідусіль випирала нетипова для Юкатану вруниста тропічна зелень.

— Далі доведеться трохи пройтися, — сказав мексиканець.

— О’кей, — сказали ми і вивалились з машини.

Трохи поодаль вимальовувалась артистично намазюкана вивіска «Chorros de Milla[35]».

— Що то таке? — спитав я, прижмурившись і тицьнувши неслухняним пальцем у плакат.

— Не зважайте, — похапцем мовив інтелігент. — Ходімо, а то слон може втекти.

Майже кілометр ми тюпали назирцем за провідником по рівненькій асфальтовій дорозі, потім асфальт обірвався і почався розбитий ґрунтовий путівець. Хвилин за десять ми зійшли й з нього і завернули далі в густі непролазні зарості. Було темно, вогко і страшно. Я раптом подумав, що не маю ані найменшого бажання в такій обстановці зустрічатися з п’ятитонним лоходонтом, а тим більше полювати на нього. Так і сказав Тьомику, щоправда, сказав українською, щоб не тривожити провідника.

— Не дрейф, напарнику! — бравурно відказав мені Тьомик. — Завтра на вечерю матимемо багато м’яса.

— Знаєш, а мо’ краще сходити в McDonalds? — тихо пролепетав я, але Тьомик лиш відмахнувся й засипав у патрони сіль.