Навіжені в Мексиці

— Мексиканець казав, що там самі мавпи…

— Мавпи теж, знаєш, всякі трапляються.

За якусь мить у моїй голові промайнули страхітливі здогади про те, що може статися, якщо раптом мексиканські або гватемальські прикордонники впіймають нас посеред лісу з цим куцим обрізом, ні на кого не зареєстрованим, і цілим мішком контрабандного борошна. Але разом з тим я розумів, що зараз не час вступати в дискусію з Тьомиком. Крім того, воно, може, й справді не завадило б посеред ночі у тій глухомані мати за плечима хоч якусь зброю. Ну, про всяк випадок…

— Хай так… — зрештою, скріпивши серце, погодився я. — Тільки тримай його незарядженим і взагалі подалі від мене.

— Єсть тримати його незарядженим, босе! — гикнув мій напарник.

Я відштовхнувся від берега. Кільканадцять секунд ми теліпалися попід прибережними кущами, практично не просуваючись уперед. Однак уже скоро берег проковтнула темрява, а Усумансінта підхопила легку плоскодонку і потягла на північний схід, униз за течією.

4

Майже північ. Другу годину ми з напарником неквапом спускаємося вниз по течії Усумансінтою. В суцільній темряві не видно далі свого носа. Про наявність берега свідчить лиш сонне сопіння нетрів, змішане з ледь чутним плюскотом хвиль.

— Чуєш? Десь там мавпи шкребуться, — несподівано шепнув мені на вухо Тьомик.

Я прислухався. З гватемальського сторони і справді долинав якийсь шурхіт та кволе перегукування, схоже на мляве кректання мавп. Ось тут, пригадую, інтуїція сильно підкачала мене (у темряві вона у мене взагалі погано спрацьовує), бо я не відчув ніякої загрози в словах свого напарника і спокійно відказав:

— Ага.

Тьомик за моєю спиною нечутно дістав дробовика і вклав у нього два патрони. Після інциденту зі слоном я, на жаль, так і не засвоїв, що на мого в цілому флегматичного напарника нападає просто звіряче бажання убивати, коли йому до рук потрапляє справжня зброя.

— Що ти там казав? — шепотів далі Тьомик. — У них сьогодні День незалежності? Свято, значить, велике…

— Ага, — ще раз мугикнув я, навіть не здогадуючись про те, яка небезпека чигає мене попереду.

Аж тут мій напарник ні з того, ні з сього зірвався на рівні ноги і загорлав на всі джунглі:

— Ну, то треба привітати тих милих гватемальських мавпочок святковим салютом!

Вигук Тьомика електричним розрядом розітнув тонкий пласт нічних звуків над Усумансінтою, сплетений із стрекоту цикад, слабкого плюскоту води об борт плоскодонки та шереху листя і трави у хащах. Ті звуки були настільки тихими, затушованими, що їх цілком можна було назвати тишею, а не звуками.

Від несподіванки я аж підскочив, рвучко обернувся і крикнув:

— Що-о?

Та було вже пізно.

— Все одно там тільки мавпи, чувак, — крикнув Тьомик. — Ха-ха-ха! Милі гватемальські мавпочки!

А тоді на моїх очах мій напарник приклав рушницю до плеча, націлився в бік кущів на гватемальському березі, звідки щойно долинуло оте мавпяче вовтузіння, і пальнув відразу з обох стволів. Звук пострілу остаточно розтрощив опівнічну тишу над джунглями.

— Ти що, ідіот?! — загорлав я.

Практично водночас з моїм окриком з набережних корчів донісся хрускіт гілляччя, протяжний переляканий вереск і лемент невідомого походження.

— Ай-я-а-а-а! А-а-а-о!

«Я ще ніколи не чув, щоб так верещала мавпа», — тільки й встиг подумати я.

А потім сталося найцікавіше. Оті «милі гватемальські мавпочки» вшкварили по нас із міномета.

Секунди дві-три я ще плекав надію, що це просто салют нам у відповідь, типу, в честь Дня незалежності. Але коли в десяти метрах за ютом нашої плоскодонки рвонув перший фугас, я нарешті втямив, що Тьомик у повній темряві примудрився підстрелити зі своєї пукавки якогось бідаху гватемальського прикордонника. Причому прямо на посту…

Знаєте, коли я пізніше переказував цю пригоду одному волоцюзі з Сан-Крістобаля, він сказав, що до того моменту, поки мій компаньйон не гахнув дробом по гватемальському березі, ми були у відносній безпеці. Місця там справді безлюдні — тільки джунглі, мавпи, ну і де-не-де сновигають прикордонники. Тому наркотики… ой, пардон, борошно курсує там практично безперебійно й безперешкодно двома широкими каналами: переважно з Гватемали в Чіапас коло Яхчілану, і час від часу навпаки — з Чіапасу в Гватемалу трохи нижче по течії. Зазвичай рядові прикордонники дивляться на все те крізь пальці, адже мають з того чималий зиск, так би мовити, надбавку до платні від наркоторговців. Лише зрідка, коли хтось із них капітально продується в карти, вони «ловлять» наркокур’єра на гарячому і примушують поділитись мішечком «борошна», щоб покрити свої борги.