Навіжені в Мексиці

— Місія, — пробурмотів мій колега, відпльовуючись і ляскаючи долонею по якійсь безформній грудомасі, що валялася у нього під боком. — Місія понад усе.

— Що? — я задер голову і відразу все зрозумів.

Поряд з Артемом лежав наш вантаж. Певно, відчуваючи немалу провину за весь цей армагедон локального масштабу, Тьомик вирішив врятувати мішок з тонучого човна і тягнув його за собою весь час, не даючи піти на дно Усумансінти. Мішок, треба сказати, всередині зовсім не намок і не став безформним кавалком, яким би він мав стати, якби в ньому було борошно. Його форма після вимушеної купелі ніскільки не змінилася. Трохи сконфужений Тьомик торкнувся до нього і намацав усередині пакетики.

— Фасоване, — зрадів Тьомик. — Борошно фасоване! Це добре — не намокло.

— Ну й що з того? — буркнув я.

— Доставимо за призначенням! Попри всі… кгм… форс-мажори… Ми ж для цього сюди припливли, — і Тьомик невиразно обвів довкола себе рукою.

— От же ж телепень! — гаркнув я. Тьомикова наївність починала мене дратувати все більше та більше. — Ну як?! Як ми тепер його доставимо?! Пішки через джунглі?

Тьомик хитро усміхнувся, по-діловому сплюнув крізь дірку в зубах і показав пальцем кудись за мою спину. Я озирнувся. У невеличкій штучній затоці трохи далі за руїнами казарм мирно похитувався на хвилях чималенький прикордонний катер з броньованими бортами і вмонтованим на кормі крупнокаліберним кулеметом.

— Але у нас більше нема GPS’у… — уже спокійніше зауважив я.

— Та чорт із ним! — відказав Тьомик. — Усумансінта одна. Пливтимемо за течією і стрілятимемо по джунглях, щоб дати про себе знати.

— Ні-ні-ні! — я схопився за серце. — Тільки не це! Тільки не стріляти!!!

— Ну добре… — знизав плечима Тьомик. — Не кричи так. Значить, будемо просто плисти і гукати.

6

— Ау-у-у!

— Ау!

— Ау-у-у!

— Ау! Аміґос!

— Нема, бляха…

— Казав, треба було кілька раз пальнути з кулемета! Зразу вискочили б.

— Не треба!!!

Сонце повільно підіймалось з правого борту, пронизуючи джунглі об’ємними смарагдовими променями. Тропічний ліс шарудів і прокидався. Води Усумансінти набували звичного їм брудно-жовтого кольору.

— Ау-у-у!

— Ау!

— Ау-у-у!

— Давай стрельну.

— Ні!

— Ну, будь ласка!

— Ні-і-і!!!

— Добре, добре… Не буду.

Я уважно вслухався до звуків, що долітали з гватемальського берега, але не міг вловити нічого схожого на людський голос чи будь-який інший шум, який видавав би присутність людини. Тьомик стояв коло стерна, час від часу сумовито зиркаючи на корму, де, ввіткнувши ствол у небо, стояв накритий чорним чохлом гватемальський кулемет.

— Ау-у-у!

— Ау!

— Стій! — зненацька випалив я. — Глуши мотор!

Тьомик слухняно вимкнув двигун. Від берега виразно пробивався підозрілий хрускіт гілляччя. Кілька секунд там совалося щось однозначно крупніше від звичайної мавпи, а потім, зрозумівши, що ми заглушили двигун, затихло. Напруживши очі, я зміг розгледіти крізь ранкову імлі смагляву скорцюблену постать і брунатну фізіономію, що намагалася сховатися в прибережних чагарях.

— Гей, аміґос, — гукнув я, — ми знаємо, що ви тут. Вилазьте, барбоси, я привіз ваше борошно!

Тиша.

— Агов! Є там хто? Harina para los hambrientos! Harina! Harina para!

Цілу хвилину нічого не відбувалося. Та ось на березі спалахнув ліхтар, а потім з-за стовбурів зринуло дві здивованих мордочки. Здавалося, очі у гватемальців от-от повивалюються з орбіт.

Я акуратно підігнав утле суденце до ветхого дерев’яного причалу. Тьомик зіскочив на прогнилі дошки і прийняв з моїх рук мішок із «борошном». Двоє аміґос обережно, наче побоюючись чогось, присунулись до нас по причалу.

— Приймайте! — сказав я.

Один з них (з ретельно поголеною макітрою) помацав мішок, але не став його відкривати. Я чекав, що він почне розпитувати нас про якість привезеного товару абощо, але натомість він запитав, ошаліло кліпаючи виряченими очима:

— Слухайте, містере, скільки вам заплатили за доставку?

— Та, як завше, по тарифу, — розпливчасто відказав я. — А що?

— Просто… ну… я скільки працюю з мексиканцями, ще ні разу не пам’ятаю, щоб американці на гватемальському прикордонному катері привозили від них товар і горлали про це всю дорогу по Усумансінті…

— Ми не американці.

— Е-е-е… А хто ж тоді? — обережно спитався плішивий, так, наче боявся почути відповідь.

— Ми з України! — гордо випалив я.

Латиноси сполохано перезирнулися, а потім з розумінням закивали опецькуватими головами у сутінках, аби не видати того, що ніхто з них не знає, що то за земля така Україна. Голомозий зрештою спитався англійською:

— І що, у вас там, в Укаранії, усі такі?

— Що значить «такі»? — гаркнув я, насупившись.

Гватемальці зіщулились і перелякано притислись один до одного.