Небезпека «Дому на околиці»

– Що ж до мене, – заявив він, – то я не амфібія, як-от літальний апарат бідолашного капітана Сітона, а «всюдихід» – космополіт. Але англійцями, як вам відомо, завжди захоплювався. Взяти хоча б те, як ґрунтовно вони щодня продивляються пресу!

Мою увагу відволікли політичні новини.

– Схоже, міністр внутрішніх справ отримує на горіхи, – зауважив я зі смішком.

– Бідолаха. Йому нині несолодко. Гай-гай! І то аж так сильно, що він шукає допомоги навіть у найнесподіваніших місцях.

Я витріщився на нього.

А той із ледь помітною посмішечкою видобув із кишені свою ранкову кореспонденцію, акуратно скріплену гумовою стьожкою, і, витягши з пачки одного листа, кинув його мені.

– Певно, вчора це послання від нього розминулося з нами, – пояснив Пуаро.

Я прочитав його текст із відчуттям приємного хвилювання.

– Але ж Пуаро, – вигукнув я, – міністр неабияк вам лестить!

– Ви так вважаєте, мій друже?

– Бо згадує про ваш талант у найтепліших виразах.

– І має рацію, – відказав той, скромно відводячи погляд.

– А ще благає вас розслідувати для нього цю справу – мовляв, просить про особисту послугу?

– Саме так. Нема потреби все це мені переказувати. Ви ж розумієте, любий мій Гастінґсе, що я й сам ознайомився з листом.

– От біда! – вигукнув я. – Тут і кінець нашому відпочинку.

– Ні, ні, calmez vous[3], про це й мови немає.

– Але ж міністр пише, що справа нагальна.

– Можливо, він і має рацію, а все ж, може статися, й ні. Ці політики так легко впадають у паніку. Я на власні очі бачив, як у палаті представників у Парижі…

– Так, так, але послухайте, Пуаро, нам, поза сумнівом, час готуватися? Швидкісний потяг до Лондона щойно пішов – він о дванадцятій відходить. А наступний…

– Заспокойтеся, Гастінґсе, заспокойтеся, благаю вас! Завжди у вас метушня, завше ви порете гарячку… Ми не їдемо в Лондон сьогодні, а втім, як і завтра.

– Але ж цей виклик…

– Мене не стосується. Я не служу у вашій поліції, Гастінґсе. Мене просять узятися за цю справу як приватного детектива. А я відмовляюся.

– Відмовляєтеся?

– Звісно. Про що з бездоганною ввічливістю повідомляю листом: пишу, як мені шкода, перепрошую, пояснюю, що я вже зовсім не той – чого ж вам іще? Я відійшов від справ, зі мною покінчено.

– Рано вам списувати себе з рахунків! – палко вигукнув я.

Пуаро ляснув мене по коліну.

– Осьде слова доброго друга… і «вірного пса». Хоч ви й не помиляєтеся. Мої сірі клітинки і досі функціонують… упорядкованість, метод – усе це нікуди не зникло. Але раз я відійшов від справ, mon ami, значить відійшов! Кінець! Це тільки улюбленці райка по десять разів ідуть зі сцени, щоб знову повернутися «на біс». Я з усією великодушністю заявляю: треба дати молодим дорогу. А раптом вони зроблять щось путнє? Хоча й сумнівно, але раптом? Так чи інак, а вони цілком впораються з цим безперечно марудним міністерським розслідуванням.

– Але ж, Пуаро, після всіх його компліментів!

– Я вищий від лестощів. Міністр внутрішніх справ – людина розумна і знає: якщо лише йому вдасться заручитися моєю підтримкою, у нього все буде гаразд. То чого ж ви очікували? Але йому не пощастило. Еркюль Пуаро розкрив свою останню справу.

Я мовчки подивився на нього. У глибині душі мені було до сліз шкода, що він такий упертюх: розплутавши справу подібного штибу, детектив міг би додати ще більше пишноти своїй уже й так усесвітній славі. А все ж я не міг не захоплюватися його непохитністю.

Зненацька в мене промайнула ідея і я всміхнувся, зауваживши:

– Дивно, що ви не боїтеся. Робити таку категоричну заяву – це, як не крути, спокушати богів.

– Я абсолютно виключаю, щоб хтось міг похитнути рішення Еркюля Пуаро, – відрізав він.

– Он як, абсолютно виключаєте?

– Ви маєте рацію, mon ami: такими словами не слід розкидатися. Eh, ma foi[4], я ж не кажу, що навіть якби куля вдарила в цю стіну коло самої моєї голови, то я й тоді не став би розбиратися в цій справі! Зрештою, всі ми люди!

Я посміхнувся. На терасу поруч нас тільки-но впав невеличкий камінчик, і химерна аналогія Пуаро потішила мою уяву. А він, нагнувшись, підібрав його, тим часом ведучи далі:

– Так, усі ми люди. Чи, коли хочете, пси, які сплять, – ну й нехай, от і добре, – але ж такого пса можна й розбудити. У вашій мові є прислів’я з цього приводу[5].

– Власне, – мовив я, – якщо завтра вранці виявиться, що вам підкинули на подушку кинджал, нехай злочинець, який підклав його туди, начувається!

Детектив кивнув, але якось неуважно.

Аж тут раптом, на мій подив, підвівся і став спускатися східцями, що вели з тераси в сад. А тим часом унизу завиднілася дівчина, яка поспішала вгору, до нас.

Не встиг я скласти собі присуд, що вона, поза сумнівом, справжня красуня, як мою увагу привернув Пуаро, який, не дивлячись під ноги, перечепився об корінь і важко гепнувся. На той момент він якраз порівнявся з дівчиною, тож ми з нею, взявшись кожне зі свого боку, допомогли йому підвестися. Я, звісно, був поглинений своїм другом, проте в мене залишилося розпливчасте враження про темне волосся, личко пустунки й великі сині очі.