Небезпека «Дому на околиці»

– Тисяча вибачень, – бурмотів Пуаро. – Ви вкрай люб’язні, мадемуазель. Мені надзвичайно шкода… Ой!.. Моя нога – вона відчутно болить. Ні-ні, це, власне, дрібниця, кісточку підвернув, та на тому й усе. Кілька хвилин – і минеться. Але якби ви могли допомогти мені, Гастінґсе… ви й мадемуазель, із двох боків, якщо лише вона буде така ласкава… Мені так незручно просити її про це…

Ми з дівчиною, я – по одну руку, вона – по іншу, незабаром посадили його в крісло на терасі, а відтак мені спало на думку покликати лікаря, проте мій друг рішуче відхилив цю пропозицію.

– Кажу ж вам, пусте. Кісточку підвернув – ото тільки й горя. Трішки поболить, але скоро пройде. – Він скорчив гримасу. – От побачите: за хвильку я вже й забуду про неї. Мадемуазель, тисячу разів дякую. Ви були дуже люб’язна. Благаю, сідайте.

Дівчина опустилася в крісло.

– Нема за що, – відказала вона, – а все ж краще б ви показалися лікарю.

– Мадемуазель, запевняю вас, це bagatelle! Приємність вашого товариства знімає мій біль як рукою.

Та засміялася.

– Це добре.

– Як щодо коктейлю? – запропонував я. – Тепер саме час…

– Ну… – вона завагалася, – дякую, залюбки.

– Мартіні?

– Так, прошу, сухе мартіні.

І я відійшов. А повернувшись, – і замовивши напої, – застав дівчину та Пуаро заглибленими у жваву розмову.

– Уявіть лише, Гастінґсе, – мовив мій друг, – отой будинок онде, на вістрі мису, яким ми так милувалися, належить нашій мадемуазель.

– Справді? – видобув я, хоча й не спромігся згадати, наче висловлював із цього приводу хоч найменше захоплення. Власне, я навряд чи й помітив його. – Він має досить моторошно-імпозантний вигляд, стоячи ось так осібно, віддалік усього.

– Його називають Енд-гаусом – «Домом на околиці», – сказала дівчина, – і я люблю його, але це стара розвалюха. І їй світить запустіння.

– То ви остання представниця древньої фамілії, мадемуазель?

– От іще, ми невеликі цабе. Та все ж Баклі прожили тут два чи три століття. Мій брат помер три роки тому, тож я остання в родині.

– Як сумно. То ви живете там сама, мадемуазель?

– О, я частенько буваю у від’їзді, а коли повертаюся, то зазвичай у домі ціле гамірке збіговисько: одні приходять, інші йдуть…

– Це так по-сучасному. А я уявляв вас у темному, таємничому маєтку, де вас переслідує родинне прокляття…

– Ну й чудеса! Яка у вас, певно, романтична уява. Ні, привидів там не водиться. А коли й так, то це якийсь добрий дух. Бо я вже тричі уникала наглої смерті за стільки ж днів. Напевно, мені хтось ворожить на життя.

Пуаро насторожено випростався.

– Уникали смерті? Та що ви кажете, мадемуазель!

– О, це було не надто захопливо! Такі собі, знаєте, неприємні випадки. – Вона раптом різко смикнула головою, бо поряд саме пролетіла оса. – А бодай цим комахам! Тут, певно, десь неподалік їхнє гніздо.

– Що, мадемуазель, не любите бджіл із осами? Вони вас були покусали, еге ж?

– Ні… але терпіти не можу, коли вони ось так проносяться повз са́ме обличчя.

– Як кажуть у вас, англійців, «бджола у чіпець»[6].

Але тут якраз принесли коктейлі. Тож ми всі здійняли келихи і обмінялися звичними пустопорожніми фразами.

– Мене, власне, чекають на коктейль усередині, – зауважила міс Баклі. – І вже, гадаю, дивуються, куди я поділася.

Пуаро прокашлявся й відставив свій келих.

– Ех, мені б чашечку доброго, духмяного шоколаду, – промурмотів він. – Але в Англії його не варять. А втім, тут є і деякі дуже милі традиції. Взяти молодих панянок – вони то знімають, то надягають свої капелюшки… і то так легко… так граційно…

Дівчина витріщилася на нього.

– Про що ви? А чом би й ні?

– Ви питаєте, бо юна, мадемуазель, геть-зовсім юна. А для мене видається природним носити високу й укладену зачіску – таку, щоб капелюшок тримався на шпильках – là… là… là… et là[7].

І він чотири рази зловісно проштрикнув повітря.

– Але ж це страх як незручно!

– Ще б пак! – видобув Пуаро. Жодна мучениця-жінка не вклала б у ці слова більшої пристрасті. – Коли дув вітер, це були сущі тортури – і починалася мігрень.

Стягнувши з голови свого простого фетрового крисатого капелюшка, міс Баклі кинула його додолу поруч себе.

– Ну а тепер ми робимо ось так, – сказала вона, розсміявшись.

– І це розсудливо й чарівно, – мовив, злегка вклоняючись, мій друг.

Я з цікавістю подивився на нашу співрозмовницю. Скуйовджене волосся надавало їй ельфійської подоби. Та й узагалі було в дівчині щось казкове: це маленьке жваве личко у формі квітки братків, ці величезні сині очі й дещо іще – захопливе та невідступне. Може, якийсь натяк на відчайдушність? А під очима в неї темніли кола.

Терасою, на якій ми сиділи, користувалися мало. Більшість відвідувачів уподобали головну, одразу за рогом, де стрімчак нависав просто над морем.

Звідти саме з’явився якийсь чоловік, з обвітреним обличчям, ходою перевальцем та напівстиснутими руками ледь не в боки. Було в ньому щось бадьоре й безтурботне – типовий моряк.

– Убийте не збагну, куди поділася ця дівчина, – примовляв він таким голосом, що легко долинав туди, де ми сиділи. – Нік! Агов, Нік!

Міс Баклі підвелася.