Небезпека «Дому на околиці»

– Я так і знала, що вони, напевно, вже нервуються. Гей, Джордже, я тут!

– Фреді до нестями кортить випити. Ходімо, дівчинко.

Він з неприхованою цікавістю зиркнув на мого друга-бельгійця, який, певно, істотно відрізнявся від більшості знайомих Нік.

Дівчина помахом руки представила їх одне одному.

– Це старпом Челленджер… е-е…

Але, на мій подив, Пуаро не повідомив їй прізвища, на яке та чекала. А натомість підвівся, склав украй церемонний уклін і пробурмотів:

– Із британського військово-морського флоту. Я надзвичайно високої думки про британський військово-морський флот.

На зауваження такого штибу англієць не одразу знайде гідну відповідь. Старпом Челленджер почервонів, і Нік Баклі в такій ситуації перебрала командування на себе.

– Ходімо, Джордже. Годі витріщатися. Треба знайти Фреді та Джима.

А сама посміхнулася Пуаро.

– Дякую за коктейль. Сподіваюся, з вашою кісточкою все буде гаразд.

Кивнувши й мені, дівчина спритно взяла моряка під руку, і вони обоє зникли за рогом.

– То це один із приятелів мадемуазель, – замислено пробурмотів мій друг. – Один із її «гаміркого збіговиська». Що скажете про нього? Висловте свою експертну оцінку, Гастінґсе. Він, як у вас говорять, «чудовий хлопець», так?

Якусь мить помовчавши, – а тим часом силкуючись збагнути, про що ж саме, на думку Пуаро, йдеться у вислові «чудовий хлопець», – я не без деякого сумніву погодився.

– Здається, непоганий… еге. Наскільки можна сказати з побіжного погляду.

– Цікаво… – зауважив той.

Дівчина забула свого капелюшка. Пуаро, нагнувшись, підняв його й неуважно покручував на пальці.

– Чи відчуває він до неї tendresse[8]? Як гадаєте, Гастінґсе?

– Любий мій Пуаро! Та звідки ж мені знати? Дайте-но цього капелюшка сюди. Леді спохопиться й шукатиме його. А я віднесу їй.

Бельгієць не звернув жодної уваги на моє прохання, а так само повільно покручував капелюшка на пальці.

– Pas encore. Ça m’amuse[9].

– Та годі вже, Пуаро!

– Так, друже мій, я старію і впадаю в дитинство, хіба ні?

Він так точно описав моє відчуття, що я навіть дещо збентежився, як би тут висловитися. Пуаро видав короткий смішок, а відтак, нахилившись до мене, притис пальця до носа.

– Ну, ні… я не той слинявий ідіот, за якого ви мене маєте! Ми повернемо цього капелюшка – звісно, повернемо! – але пізніше. Принесемо його в «Дім на околиці» і так знову матимемо нагоду зустрітися з чарівною міс Нік.

– Пуаро, – звернувся я. – Підозрюю, що ви закохалися.

– Вона ж бо гарна дівчина, еге ж?

– Ну… ви ж сам її бачили. То навіщо питаєте в мене?

– Тому що – гай-гай! – не беруся судити. Мені тепер як молода, то й гарна. Jeunesse, jeunesse[10]… У цьому трагедія мого віку. Але ви – інша річ. От я й апелюю до вас! Ваш смак, природно, трішки застарів – ще б пак, стільки прожити в Аргентині! – і вас захоплює еталон п’ятилітньої давнини, але, в кожному разі, ви значно сучасніший за мене. Вона гарненька, так? Як зараз кажуть, «сексу пильна»?

– Сексапільна, Пуаро. І відповідь на це, скажу я вам, ствердна. Але чому ви так цікавитеся цією леді?

– А я нею цікавлюся?

– Ну… після того, що ви тільки-но заявили…

– У вас склалося хибне враження, mon ami. Я, може, й цікавлюся нею, так, але куди більший інтерес у мене викликає її капелюшок.

Я витріщився на нього, але Пуаро здавався цілком серйозним.

І кивнув.

– Так, Гастінґсе, ось цей самий капелюшок. – Тут детектив здійняв його в мій бік. – Бачите причину мого інтересу?

– Ну, він гарненький, – спантеличено промовив я, – але цілком звичайний – капелюшок як капелюшок. Чимало дівчат такі носять…

Я придивився пильніше.

– А тепер помічаєте, Гастінґсе?

– Звичайнісінький світло-коричневий фетр. Зі смаком дібраний фасон…

– Я не просив вас описувати його. А втім, звичайно, що не помічаєте. Просто неймовірно, бідолашний мій Гастінґсе, як рідко ви зважаєте на істотне! Це щоразу дивує мене, наче вперше! Але погляньте ж, любий мій старий маразматику, тут навіть сірі клітинки залучати не треба, вистачить і очей… Погляньте… погляньте…

І тут нарешті я побачив те, до чого Пуаро старався привернути мою увагу. Капелюшок повільно обертався, розкручуваний на пальці, просунутому в акуратну дірочку в його крисах. Помітивши, що я збагнув, у чому річ, бельгієць вийняв пальця і простяг мені головний убір. Дірка була невеличка й охайна, правильної округлої форми, але її призначення, якщо вона якесь і мала, я зрозуміти не міг.

– Ви зауважили, як смикнулася мадемуазель Нік, коли повз неї пролетіла бджола? Бджола в чіпці – діра в капелюшку.

– Але бджола не могла залишити таку діромаху.

– Саме так, Гастінґсе! Яка проникливість! Не могла. А от куля, mon cher[11], могла.

– Куля?

– Mais oui![12] Куля, як-от ця!

І він простяг до мене руку з чимось маленьким на долоні.

– Випущена куля, mon ami. От що недавно впало на терасу під час нашої розмови. Випущена куля!

– Ви хочете сказати…