Небезпека «Дому на околиці»

– Précisément![97]

– Як гадаєте, він бреше?

– Вираз його обличчя неможливо розгадати. Йому б у покер грати, цьому мсьє Вайзу. А тут іще й поза ображеної гідності, як туз у рукаві. Ясно одне: він невідступно гнутиме свою лінію. Ніякого заповіту йому не надходило. Крапка.

– Але ж у Нік, поза сумнівом, збереглося сповіщення про доставку.

– Cette petite[98] собі з ним навіть голову морочити не стала б. Кинула в скриньку та й забула. Voilà[99]. А крім цього, вона того ж дня лягала в лікарню – апендицит видаляти. І, напевно, тривожилася через інше.

– То що ж нам тепер робити?

– Parbleu[100], завітати до містера Крофта. Послухаємо, що він може пригадати про всю цю історію. Скидається на те, що це була здебільшого його затія.

– Але він ніяк не нажився на ній, – замислено видобув я.

– Що ні, то ні. Не бачу, що за зиск той міг із неї мати. Найімовірніше, він просто клопотун – із тих, кому «найбільше треба» і хто любить пхати носа в чужі справи.

У мене склалося враження, що містер Крофт і дійсно характерний представник породи доброзичливих всезнайків, від яких стільки прикростей у нашому скорботному світі.

Ми знайшли його на кухні, де той, скинувши піджака, чаклував над паруючою каструлею. Маленьку сторожку сповнював украй апетитний запах.

Чоловік із готовністю облишив куховарити, вочевидь палко бажаючи поговорити про вбивство.

– Одну секундочку, – промовив він, – ходімо нагору. Бо жінка теж хотіла б бути в курсі. Вона ніколи не пробачить нам секретничання на кухні. Куї, Міллі, до тебе двійко друзів.

Місіс Крофт тепло привіталася з нами й заси́пала запитаннями, як там Нік.

– От бідолашна… ну таке вже миле дівча! – говорила вона. – То, кажете, у лікарні?.. Нервове виснаження?.. А я й не здивована! Це просто жах, що коїться, мсьє Пуаро, як страшно жити! Щоб ні в чому не повинну дівчину – і застрелили наповал! Про таке й згадати несила – жахіття та й годі. І то не десь на тих безбожних Диких Заходах чи ще у якій глушині, а прямо тут – у самому серці старої-доброї Англії. Я цілу ніч очей не склепила, до самого світу.

– Я, мамцю, тепер і з хати вийти боюся – не залишати ж тебе тут напризволяще, – підхопив її чоловік, який накинув свого норфолкського піджака і приєднався до нас. – От як подумаю, що вчора ввечері ти тут була сама-самісінька, так і мороз по шкірі продере.

– А ти більше нікуди й не підеш, кажу я тобі, – відповіла на це місіс Крофт. – Бо я сама не залишуся, а тим паче, як стемніє. Гадаю, я взагалі не проти перебратися з тутешніх країв – і причому що швидше, то краще. Вони вже ніколи не стануть для мене колишніми. Не думаю, що горопашна Нікі Баклі ще хоч би раз наважиться заночувати в тому домі.

Нам складнувато було перевести розмову на те, заради чого ми прийшли. Подружжя ні на мить не замовкало, аж так кортіло їм вичерпно взнати геть-усе. Чи приїде рідня бідолашної дівчини? І коли похорон? Чи проводитиметься дізнання? А що думає поліція? Вона вже напала на слід? Чи правда, що в Плімуті заарештували підозрюваного?

А далі, щойно ми відповіли на всі ці запитання, як ті стали настирливо намагатися пригостити нас ланчем. Урятувала мене й Пуаро лише його брехлива заява, що ми поспішаємо повернутися: прийняли аналогічне запрошення від начальника поліції графства.

Нарешті на якусь мить запала пауза, і мій друг заповнив її запитанням, яке все чекав нагоди поставити.

– Ще б пак, ну звісно, – сказав містер Крофт. Він двічі підняв й опустив жалюзі, насуплено втупившись невидющим поглядом у шнурок, який смикав. – Я добре все пам’ятаю. Це, безумовно, було відразу ж після нашого переїзду сюди. Так, пригадую. Апендицит – от що сказав лікар…

– Хоча апендицитом там, мабуть, і не пахло, – втрутилася його дружина. – Цим ескулапам тільки й у голові, що когось розчикрижити. А коли й був, то не такий, що конче потребує операції. У неї траплялися розлади травлення, п’яте-десяте, а вони її на рентген та й кажуть: краще все ж вирізати. От і потрапила вона, бідолашка, в один із їхніх осоружних «стаціонарів».

– Я просто спитав, – повів далі її чоловік, – чи склала вона заповіт. Радше жартома, ніж усерйоз.

– Так-так?

– Ну й от, вона його прямо на місці й наки́дала. Спершу хотіла була піти й узяти на пошті бланк, але я їй відрадив. З ними інколи виникає чимало клопоту – так мені колись розповідав один знайомий. А в неї ж кузен – нотаріус. І коли все закінчилося б добре, – а я в цьому, звісно, нітрохи й не сумнівався, – він міг потім скласти для неї новий, уже по всій формі. А цей був так, про всяк випадок.

– І хто ж його засвідчив?

– О, Еллен – покоївка – з чоловіком.

– А далі? Що із заповітом зробили?

– Та Вайзу й відіслали. Ну, цьому, законнику.

– І ви знаєте напевне, що його таки відправили?

– Ха, любий мсьє Пуаро, я сам його й опустив у поштову скриньку – отам, коло брами.

– Тож якщо мсьє Вайз стверджує, наче нічого не отримував…

Крофт витріщився на нього.

– Ви хочете сказати, що заповіт загубився на пошті? Та годі вам! Хіба таке можливо?